Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

В маленькому селищі під час "зими століття" гинуть люди: дівчата, хлопці, навіть сім'ї. І ррзслідування не закінчуєтьтся навіть в наші дні.

МІХАЛ ШМЄЛЯК

СЕЛИЩЕ

Видавництво: SKARPA WARSZAWSKA  Sp. z o.o., Варшава, 2023

Перекладач Марченко Володимир Борисович,  2024

РОЗДІЛ 1

Мара

Рік 1978

Темрява заповзала до домівки, заповнюючи липкою чорнотою всі кути, що не освітлювались розхитаним світлом лампи. В ній залягли всілякі потвори цього світу, про це можна було й не сумніватися, бо ж і де все це паскудство мало ховатися, як не власне там, в місці, вдень доброму, а після настання ночі – злому. Духи, які по ночах сідали на грудях, вомпеже, що люблять хльостати теплу кров, виючі ночами демони чи з'яви, літаючі разом з грудневими вітрами та гамселячи у вікна. Всі вони бажали тепла людського життя, бо власного не мали, прокляті істоти, що висмоктують мерзну кров, а очі у них – наче лід.

О так, вони були там, собацюри, але лампа їх відлякувала, ґніт ставав коротшим, а гас, здавалося, закінчувався надто швидко. А що станеться, якщо дідусь присне і не наповнить лампу, або закінчиться гніт? Чи будуть вони кидатися на нас, встромляти свої ікла в наші м’які гортані, плямкати від захвату, пити кров і насолоджуватися легкою їжею?

Може, то не лампа і не світло, а голос дідуся стримував їх? Тому що він знав їх, бачив їх багато разів, його маленькі очі, оточені клубком зморшок-павутинок, бачили стільки всього, і хорошого, і поганого. Кожна дідусева сива волосинка була розповіддю про те зло, яке він бачив, і, очевидно, він бачив його багато. І зараз він про це говорив.

– Сто років буде назад, як це відбувалося, – сказав старий після того, як довго дивився на палаючий в пічі вогонь. – Я ще не народився, але батько мені розповідав, а він тільки те, що бачив, говорив.

Дідусь знову замовк і не зводив очей з мурованого сірим камінням устя печі, залитого жвавим полум’ям. Стрибали і танцювали, тупо і бездумно, як завжди з язиками полум'я, але без них людина б замерзла, ось що. Тому навіть дурні речі можуть бути корисними. Листопад мало не подарував їм літо, давно такого не було, потім пішли дощі, ніби хтось у небі хтось спустив ставок, а грудень приніс морози, спочатку без снігу, але в полях вже біліло, тому ми просто повинні були сидіти в халупі і слухати.

– Зима теж була суворою, почалася в листопаді і тривала до травня. Одного дня було сонячно і радісно, ​​другого – темно й морозно. Якби було по-божому: спершу було холодно, а потім на калюжах утворився лід, то всі б знали, чого чекати, а так, прийшло і все.

– І тоді так вило? – запитав Петрусь, ще підліток.

Вся справа була в тому, що, як морози почалися, вночі щось страшно вило, змушувало всіх затамувати подих під піринами, щоб не спокусити нечистого і не заманити додому. Коли наставала темрява, і місяць піднімався високо в небо, роблячись все більш тонким, миттєво селом розлягалося виття. Коли хтось виходив перевірити, що це виє, наставала тиша.

– Вило, – підтвердив дідусь і переніс на Петрика погляд, сумний, втомлений, частково закритий більмом.

– І що? – питає той, як дурний братик, як дитина, хоч йому вже шістнадцятий рік іде, так що розум має бути.

– А знаєш, Петрусю, чому взимку бувають довгі ночі? – запитав дідусь.

– Ні, – відповідає той.

– Бо влітку чоловік наповнює комору, то мусить цілий день ходити, орати, садити, збирати врожай. Тоді йому вистачить запасів до весни, йому і його худобі. Взимку ж жнивує все погане. Зима для них. Але нам холодно, нам мороз. Це застереження не висувати носа за двері, сидіти в теплій хаті й чекати весни. Бо взимку вночі за вікном погано.

– Ніяк злого не видивишся, – відповів Петрусь.

– Бо ми не звикли до такого видовища, – терпляче відповів дід. – Бог був мудрий і, щоб позбавити нас від таких страхів, він наносить на вікна іній і малює на них гарні квіти. Немає сенсу дивитися на світ і пронизувати очима темряву, тому що нічого не побачиш. Подивіться на квіти, каже Бог, який вам їх намалював, а потім лягайте спати. Ви вдома в безпеці. Є багато знаків, що біс взимку близько, тільки дурні дивляться і не бачать.

– Яких знаків? – запитала Естерка, старша з моїх сестер.

– По-перше, ніч довга, щоб демони могли вільно полювати, бо вдень сплять. Однак від цього вони страшенно голодні, тому що, прокинувшись влітку, вони не встигнуть як слід дупу почухати і потягнутися, як ніч закінчується, і пора лягати спати.

– Це так, – погодилася Естерка. – А що ще, дідусю?

– От хоч би таке, що влітку, як воду з криниці набереш, вона холодна, аж зуби зводить, це так?

– Так, – підтверджує мій тато. – Істинно так.

– Але воду можна черпати і взимку, навіть якщо був такий мороз, що птахи мерзли в повітрі, що траплялося.

– Бувало, – знову вставив батько.

– Бо взимку пекло наближається і гріє все в землі, тому вода в криниці не замерзає.

– Так, вірно, – погодився батько, а всі останні кивнули.

– А який злий найстрашніший? – спитав Петрусь. – Той, що так виє.

Дід повернув голову до печі, ніби мав щось прочитати з полум’я, якусь правду. Може, й правда, що довге життя занотовує свою мудрість у щось ефемерне, як вогонь, і лише старі люди можуть прочитати це, хто його знає. Молодь не марнує часу, дивлячись у вогонь, вона вічно за чимось біжить, поспішає, не має часу на мудрість.

– Це не він, це вона, – через деякий час тихим голосом промовив дідусь.

– Вона? – в один голос запитали дівчата.

– І називають її "Мара", – сказав дідусь. – Але раніше її звали Шмерцихою.

– І що вона робить? – спитав Петрусь.

– Вона приходить із першим морозом, щоб ноги її, з гострих, як ножі, кісток, не в’їлися в м’яку землю. І жнивує. Аж до першого тепла, і немає такого, щоб дивилася, кого забрати, хоч найбільше любить стару кров, тому й приказка: "старий радий, що після березня живий". Однак не буде зневажати ні молодою дівчиною, ні рослим селянином, ні підлітком.

– А діти? – запитала Естерка.

– До маленьких дітей смак в неї теж є, – сказав дідусь, змушуючи малих короїдів згорнутися калачиком.

– А звідки дідусь усе це знає? – запитав я.

Старий схилився