Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

над піччю і додав одне поліно, від чого вогонь на мить згас, але незабаром у полум’ї з’явилося нове життя, і вогонь з нетерпінням почав працювати над шматком яблуні, яка булазламана грозою в середині літа.

– Сто років тому це було, – тихо сказав дідусь. – спочатку це щось по ночах вило, як казав тато. Однієї ночі Мара нарешті заспокоїлась, і люди думали, що вона пішла собі й пропала, що настане коротка відлига. Вранці, коли вийшли по воду до криниці, сніг перед хатою був червоний, а не білий. Червоний, як макове поле, а вже зима, які там маки? Дівчина лежала посеред двору, біла на червоному снігу. Ноги та руки розкладені, ніби вітатися хотіла.

– Вітатися? – слабким голосом запитала Юлечка, моя молодша сестра.

– Так, вітатися, – кивнув дідусь. – І Мара першою привітала її поцілунком, бо обличчя їй було погризене, губи теж, так що видно було зуби. Мабуть, подобаються їй м'які і теплі губи, тому що були вони ретельно обгризені. Їй теж подобається ніс, бо вона теж його з'їла, але залишилася дірка. Ой, дуже любить вона м’якеньке, бо повіки відкусила, наче кожушок з топленого молока їла. І вуха.

– Ой, мамочки, – простогнала Юлечка.

Діти підтягнули ковдри до носа, обійняли одне одного, і їх очі, великі та карі, стали ще більшими. Якби мама була вдома, то не дозволила б дідові таке страхіття розповідати, але вона пішла до Капиців воскові свічки відливати. Мій батько, однак, дозволяв такі історії, бо любив слухати про привидів і упирів.

– Що ти маєш на увазі: з’їла? – схвильовано запитав Петрусь. – І вушка, і ніс, і повіки, і щоки?

– У неї був апетит, це точно, вона кілька днів так вила, мабуть, від того, що була голодна, а як наїлася, то заспокоїлася і заснула. Але скільки губ, носів і повік треба з’їсти, щоб наповнити свій живіт?

– Багато, – швидко відповів Петрусь, який завжди був голодний.

– Навіть найхудіший монстр не може цим наїстися, тут ти маєш рацію, тому, щоб наїстися, Шмерцюха від'їла груди, великі й білі. Мабуть, вони їй припали до смаку, бо мало лишила, забризкала кров’ю і розмазала язиком кров'янку по животу. Але вона перестала вити.

– Її спіймали? – запитав я нарешті, бо це мене найбільше цікавило.

– Ні, – рішуче заперечив дідусь. – Ні, Міхалек, її не спіймали. Вона залишала сліди, у неї були великі копита і кігті на лапах, як ножі, люди пішли по цих слідах з вилами, але в лісі загинули, а потім вже боялися туди ходити, все одно дні були короткі і сніг був страшний, та погода не була для прогулянок лісом, о ні.

– Але вона перестала вити? – спитав Петрусь.

– Наїлася та й перестала, – сказав дідусь. – Та не минуло й тижня, як знову на село спало виття.

– Ой-ой-ой, – простогнала Естерка.

– Знову забила когось? – невтомно випитував Петрусь.

В кімнаті стояла тиша, як маком засіяно, і хотілося скрикнути чи хоч зітхнути, щоб не було так тихо, але нас виручив вогонь, що голосно потріскував на смоляній поліні в комині й вирвав дідуся з його думок.

– Це була дуже довга і страшенно холодна зима, – нарешті сказав дідусь, підвівся, а потім потер великим пальцем повіку, аж затріщало око.

І більше він вже нічого не говорив, чи то тому, що не хотів пробуджувати спогади, які застигли десятки морозних зим назад, чи то тому, що боявся матері, яка щойно повернулася додому з повним кошиком свічок.

Рипнули двері, мати збила сніг з чобіт, зайшла на кухню й одразу зрозуміла, що відбувається. Так, не треба було їй нічого пояснювати, її проникливий погляд вдивлявся в діда, який вибивав із люльки залишки тютюну, який мав звичку курити після сніданку, вечері та перед сном, потім вона побачила, як усі домочадці зібралися навколо старого та двох власних доньок, укритих піриною під самий ніс. Їхні великі карі очі сяяли, як два ліхтарі, ознайомлюючи матері, що кімната наповнена відлунням жахливих історій.

– Дідусь знову вбиває вам в голову дурниці, чи не так? – спитала вона, беручись під боки.

– Дай жити, Марисю. – помахом люльки відмахнувся від неї дід. – Ніби ти в дитинстві не слухав таких історій.

– Мені і досі всі ці чудовиська сняться, – відповіла та, не злякавшись. – Про що сьогодні було, га? Вомпеже? Стригонє? Бебокі?

– Дідусь розповідав про Мару, – швидко відповів я, побачивши, як Естерка та Юлечка ховаються глибше під ковдру, як роблять діти, відчуваючи, що вони найбільше винні. – Про ту, хто так виє вночі.

– Це вовки приходять під село і виють, а ніякі не Мари чи Шмерцюхи, вовки, – відповіла мати. – Сувора зима, і мороз сьогодні, якого давно не було.

– Ти принесла свічки? – запитав батько, бажаючи відійти від небезпечної теми, але вчинив необережно, бо увага матері була зосереджена на ньому.

– А ти ще дурніший, що дозволив батькові балакати, – накинулася мати. – Ти ж будеш лежати з ними на печі вночі, коли їм почнуть снитися кошмари.

– Так знову немає електрики, радіо не можна було послухати, – пояснив я, захищаючи батька. – Ми б пішли б до Ковалів телевізор дивитися, а як нема світла, то що? А сьогодні ж дитяча передача на добраніч, а перед тим була "Ставка".

– Треба було за роботу взятися, – заперечила мати. – Різдво не за горами, Святвечір за два дні. Горох треба переглянути, чи не поточили його черв'яки, дров нарубати, щоб не вставати з-за столу, і не дурниць не казати.

– А коли повернеться електрика? – запитала Естерка, яка дуже любила слухати радіо.

– Сьогодні п’ятниця, тож якщо завтра не полагодять, можливо, це буде лише після Різдва, хто знає, – відповів її батько. – Ну, йдіть спати, сопливі! – наказав він, підводячись з-за столу та підбадьорливо плескаючи в долоні.

– Міхалек! – матуля звернула на мене очі, і до мене тільки зараз дійшло, що я єдиний, кому не дісталося за дідові розповіді. – Іди до бабусі, вона тобі светр зробила, тож треба його приміряти.

– Вже біжу, – відповів я і кивнув, радуючись, що справа лише в цьому, і сьогодні мені не перепаде за дідусеві розповіді.

– І свічки їм занеси, бо хтозна, коли буде електрика, – додала вона, простягаючи мені маленький пакунок. – У нас закінчується гас для ламп, хто