Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Я піду, – сказав Климкевич, зухвало дивлячись на батька. – Буду там опівночі, чому б і ні. Зараз подрімаю і нічку витримаю.

Після його заяви в залі клубу зчинився схвальний галас, адже всі люблять давати поради, а от охочих діяти немає.

– Анджеєк, що скажеш? – звернувся Бернард до нещасного хлопця.

- Що? – запитав той непритомно. – А, так, нехай буде так. От тільки у мене немає ні чаю, ні кави, але їжі вдосталь, тому що я нічого не торкався з Святвечора.

Янек кивнув і рушив до нього. На щастя, він не вийняв наручники, а просто взяв хлопця за руку і допоміг підвестися.

РОЗДІЛ 22

Дорога в нікуди

Рік 2023

Ян Ришь стояв, дивлячись у вікно, наче чекав на когось, кого давно не бачив і водночас дуже спізнювався. Його руки за спиною час від часу здригалися, пальці ворушилися, ніби він щось підраховував. Комісар Кшиштоф Подима дивився на нього з легким захопленням, бо, незважаючи на вік, у міліціонера були рівна спина та ще широкі плечі, було видно, що пенсіонер дбає про свою фізичну форму.

– Я так зненавидів зиму, що коли починає падати сніг, у мене мало не панічні атаки, – сказав Ришь, не відвертаючись від вікна. – Я полюбив літо. На жаль, пенсія поліцейського не дозволяє півроку провести в теплих краях.

– Я багато читав про цю зиму століття, – відповів комісар Кшиштоф Подима. – Бачив відео, це просто неймовірно, що тоді відбувалося.

– Не знаю, що було в цьому найгіршого, – з ноткою ностальгії в голосі сказав Ришь. – Чи це та білизнА, що повністю заповнює світ, чи, може, мороз, що не зникав ні на мить. Надворі вночі було важко дихати, а вдень не краще. Розумієте, це дурниця, але коли ми прибирали після смерті Івонки, нам довелося вирізати сніг шматками, ми його фактично рубали сокирами. Кров була тепла і її було багато, вона просочилася глибоко, і її неможливо було просто віником змести, навіть лопатою для снігу. Грудки закривавленого снігу ми вантажили в тачки і везли в хлів, щоб собаки та лисиці не їли. Від дівчини залишилася діра. Можна сказати, що могила без мерця. А потім кривавий сніг розтанув і все. – Він знизав плечима.

Двоє поліцейських переглянулися, але жоден не сказав ні слова. Вони добре усвідомлювали, що інколи треба просто слухати.

– Але не це було найгіршим, а відчуття безпорадності. Так, я думаю, що саме це. Я був молодим і недосвідченим, але не знаю, чи зміг би зробити краще сьогодні. Я часто задаюся цим питанням і кожного разу відповідаю на це питання по-різному. Я був справді один, без жодної підтримки посеред селища, повного розгублених і наляканих людей. І я знав, що це не кінець, що жертв буде більше.

– Жодне навчання не готує до такого випадку, – сказав Подима. – Думаю, ніхто, кого тоді не було поруч, може відповісти, чи впорався б із такою ситуацією.

– Я робив те, що вважав за потрібне на той момент, хоча здебільшого це був гарна міна при поганій грі, але без цього багато чого могло піти набагато гірше. Ось як я пояснюю це собі сьогодні.

– Як, хоча б, самосуд над Анджейком? – підказав Сукєнник.

– Це також, – відповів Ришь.

Він зітхнув, повернувся спиною до вікна і сів за стіл, подивився на годинник, була майже третя година дня. Час зустрічі минув, але він хотів ще щось сказати, поліцейські це добре бачили.

– Знаєте, що мені ще не подобається після тих подій, окрім зими? – запитав він після хвилини мовчання.

Двоє офіцерів похитали головами.

– Скульптури, – розповіла пенсіонерка. – Саме ті, які представляють людей.

– Чому? – здивовано спитав Подима.

– Майже всі тіла, які ми знайшли, були замерзлі, – пояснив він. – Застиглі в русі. Ануля в колодязі прийняла позу майже балерини, залишалося лише одягнути сукню та випустити на паркет. Моторошне видовище. Івонка лежала чемненько, розкинувши руки, ніби збиралася перевернутися й спати далі. Проте не цих двох я запам’ятав, а те, що побачив уранці. Якби сучасний митець підготував пам’ятник у такій формі, то, мабуть, міг би назвати його "Боротьба за життя. Або Дорога в нікуди".

РОЗДІЛ 23

Боротьба за життя

Рік 1978

Ніч у селищі мала бути тихою, зрештою, про це подбали, а за Анджейком наглядав Янек, який на цю нагоду взяв із собою термос із чаєм і плетений кошик із бутербродами й пирогами. Батько ліг спати відразу після наради в клубі, і цього разу мама застеляла йому ліжко в кімнаті, яка служила нам коморою, щоб ніхто не розбудив його метушнею з обідом або поверненням Янека з варти у Анджейка вночі. Батько ліг на розкладне ліжко й майже відразу заснув, а поки я прийшов з додатковою ковдрою, він уже тихо хропів.

Я відвідав Аліцію, пояснивши, що маю розпитати її про щоденник, але насправді я просто хотів її побачити, обійняти, поцілувати.

– Я вже прочитала три чверті, – повідомила вона. – Обіцяю закінчити до ранку.

– Знайшла щось цікаве?

– Спочатку я почувалася трохи дурнувато, читаючи це, адже це приватне життя. Мені стало незручно.

– Це стан найвищої гнобхідності, – вставив я.

– Знаю, Міхашек, – відповіла вона. – Тому я пересилила себе і читала. Уявила собі, що це звичайна книга і моє завдання — виловити в ній таємні записки. Тож я читаю повільно, дуже уважно та роблю нотатки. Івонка написала красиво, так легко і поетично.

– Щиро дякую, – відповів я. – Не стану тобі заважати, піду додому, а ти читай. Спокійної ночі.

– Побачимося вранці, – сказала вона і поцілувала мене. – Приходь до нас снідати, мама не проти.

– Ясно.

Я міцно обійняв її та попрямував додому. Спускаючись сходами, я побачив її батька, який повільно готувався взяти на себе обов'язки з надзору за Анджейком.

Я пробирався крізь морозну ніч як можна швидше, заглянувши в сарай старого Брися, але друзів там не побачив. Ну, сидіти і пити самогон біля хати, перед якою хтось убив Івонку, було трохи дурно. Думаю, доведеться нам шукати нове місце.

Вечеряв я вдома й чекав на повернення Янека, а коли о чверть після півночі він увійшов до хати, впустивши хвилю морозного повітря з ґанку, одразу віддав мені звіт про свій обов’язок.

– Хлопець спить, – оголосив він. – Не хотів ні їсти, ні