Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

class="calibre1">відображення. Старійшина наче зазирнув йому в голову.

— Ти прийшов по Рябова.

«По Мамая», — напосідався Белокун.

— Я прийшов з’ясувати, що сталося з М-14. — Долаючи опір манкура, повільно проскреготав зубами Талавір. — А тепер думаю, що той загинув

через чужі секрети.

— М-14. Так називався Рябов? У тебе теж був якийсь номер?

Питання Азіза-баби спантеличили. У шафі, де він знайшов картку Рябова, лежали справи тих, хто потрапив під перший суєр. Тільки тепер Талавір зрозумів, що він побачив інформацію про Рябова, але не став шукати про себе. І він не мав

переконливої відповіді, чому вчинив саме так. Він же хотів дізнатися, ким був до

Спалахів. А може, найважливішим для Талавіра завжди було бажання зрозуміти, що сталося в Шейх-Елі?

— Кожен із того загону мав номер, що починався з «М». Нас відправили

шукати доктора Мамая, тож усе логічно, — більше собі, ніж старому, пояснив

Талавір. Але нічого логічного в тому не було. Старші Брати мали кодові імена, псевдо, але для цього використовували слова. Цифри — лише для піддослідних.

Азіз-баба випустив ще одне кільце диму й хмикнув.

— Дивно, що Белокун знову відправив вас шукати Мамая. І це після того, як ви ледь не загинули в Шейх-Елі.

Азіз-баба і в цьому мав рацію. І він, і М-14 тільки вийшли з тривалої коми.

Рябов був дезорієнтований. Талавір нічого про себе не пам’ятав. То чого Белокун

відправив саме їх?

— Мені шкода тебе, Повноважний. — Цього разу Азіз-баба видув дим

прямо на нього. — Тобі випав жереб, якого ти не обирав. Вибір за тебе зробили

інші. Так буває з тим, у кого забирають пам’ять. Людина без минулого, без

коріння — перекотиполе. Хто підняв, той і володар. Але жереб уже випав, —

темні скельця блиснули в бік манкура. І Талавір міг заприсягтися, що в цю мить

Белокун відступив, натомість шепіт став голоснішим, — і тепер ти мусиш

зустрітися з наслідками.

Невже Азіз-баба натякає, що він мусить зайти до будинку Сєрова?

— Хто знає, а раптом тобі вдасться з ними впоратися. Азіз-баба живе довго, але досі готовий повірити в казки.

Останні слова Талавір ледь розчув. Шепіт у вухах посилився. Манкур наче

боровся з ним за контроль над свідомістю. Голова готова була розвалитися. Він

пропустив момент, коли знадвору долинули стукіт барабанів та спів. Юрта

захилиталася. Талавір відчув удар у спину, наче за стіною хтось оступився і

врізався в тонку перегородку. Долинув веселий гамір. Завіси на дверях

заколихалися, і до юрти ввалився гурт на чолі з дворовою відьмою.

Оп, оп, Андир-Шопай,

О, Боже Спалаху, дощу нам дай,

Справжньої водиці,

А не твоєї кровиці.

Величезна жінка співала та здригалася в такт співу, хламида розходилася

хвилями, на пухких руках тряслося сало. За нею крокували три жінки із

закритими обличчями. З живота кожної тяглася кишка. Вони з’єднувалися в

кошику, що його несла найвища.

У дерев’яну ляльку граємо, граємо,

У Бога Спалахів дощу вимагаємо.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

У центрі галасливого кола йшла дівчинка років тринадцяти. Живі темні очі.

Розпущене волосся прикрашав вінок із білих паперових квітів, на тонкому тільці

бовталася пряма світла сукня. Наче за наказом, жінки з аіле Азіза-баби

розставили горщики й тарілки на підготовлених столиках. Талавіра відтіснили

від старійшини, і він опинився біля двох хлопців. Один був дуже засоленим і

нагадував степове лисеня. Інший зовсім не мав волосся, окрім брів і вій над

темними очима. Брудна затягана майка давала роздивитися худе й водночас

цілком незмінене тіло. На хлопчикові були штани з роздутими кишенями. І в

кожній, судячи з напнутої тканини, щось лежало. «Достоту, як у поясній сумці

лікарки», — подумав Талавір. Шумовиння трохи відпустило, і йому вдалося

почути край розмови дітей.

— Кажуть, Армія потвор гуртується біля стіни, — виголосив змінений. Він

тримав у тонких лапоручках горщик із чимось схожим на мед і з кожною фразою

торкався його довгим язиком. — Шейтан казав, що вони напали на гуманітарний

конвой біля Гизльова, а в Ак-Мечеті вбили офіційного бея. А Тітка Фат чула, як

Тітка Валька казала, що в Дешті неспокійно. Бурі поводяться дивно. А ще

сьогодні Аслан побачив, що Дерево Болю посунулося у своєму колі. Думаєш, бреше? — Хлопчик степове лисеня злякано глянув на друга й, не дочекавшись

відповіді, додав: — Добре, що ми далеко, добре, що в нас Андир-Шопай. Он

Тітка Валька навіть дочок привела. Бог Спалахів нас захистить.

— Її ж з’їдять, — обурено прошепотів незмінений хлопчик, зловив погляд

Талавіра і ткнув друга в бік.

Засолений, схожий на степове лисеня, злякано кліпнув і зайшовся кашлем, який перейшов у хрип. Якась із закутаних жінок занепокоєно підхопила

хлопчика й витягла з юрти.

— З ним усе буде добре? — запитав Талавір у незміненого.

— Коли хоче, Ніязі може кашляти до безкінечності.

Талавір із розумінням усміхнувся, спостерігаючи, як хлопчик знову

прикипів поглядом до заквітчаної в центрі юрти.

— Радіють, наче перед ними не дівчинка, а святкове ягня з чорносливом.

— Ягня з чорносливом?

— Я читав, що була така святкова страва. До Спалахів. Я Талавір, а ти?

— Бекир.

— Син лікарки?

Хлопчик із недовірою кивнув. Талавір подумав, що вони зовсім не схожі.

— Дівчинка не боїться того, що з нею зроблять? — Талавір кивнув на

розпашілу Чорну Корову.

— Думає, що з нею нічого не станеться, — гірко проказав хлопчик.

— Ти ж місцевий. Як гадаєш, її можливо врятувати?

В очах Бекира з’явилися зацікавлення і здивування, наче він не очікував

почути таке від Старшого Брата. Жінки заспівали ще голосніше. Людей було