Барнс С. А. - Мертва тиша, Барнс С. А.

вона носить і зараз, тільки без ножа, змушує мою шкіру мурашитися. Це має бути близько до кінця, близько до того… що б не сталося.

Опал виглядає виснаженою, крихкою, з багряними колами під очима, які макіяж не зовсім приховує, і абсолютно застиглою від злості. Її мати теж виглядає не зовсім добре. Її волосся скуйовджене на короткі шпиці, а макіяж очей розмазаний смужками з боку, ближчого до камери, ніби її розбудили від сну і вона ще не встигла це виправити. Через це вона виглядає неврівноваженою як фізично, так і морально.

Здається, жодна жінка не помічає камеру, але, можливо, це зроблено навмисне, заради шоу.

«Якщо ти порушиш обмежувальний припис, люба, ти втратиш будь-яку симпатію аудиторії», — продовжує її мати.

«Ти нічого не знаєш», — глузує Опал. «Для мене це бренд. І я буду брендом».

Ві Данліві натягнуто посміхається, з обох боків її рота вперше з’являються зморшки. «Кохана, я думаю, що ти недооцінюєш привабливість усієї родини. Я з твоєю сестрою…

«Мовчи, мовчи, мовчи!» Опал піднімає руки, щоб притиснути їх до вух. «Ти просто продовжуєш говорити, і стільки шуму і гудіння в моїй голові!» Вона злегка похитується, її очі заплющені, а рот все ще відкритий від крику.

Інша жінка рухається так швидко, що я ледве вловлюю рух, перш ніж її рука ляскає по обличчю Опал. «Послухай мене, ти маленька сучко», — гарчить вона, а з її ідеально вирівняних губ злітає слинка. «Ти не збираєшся зруйнувати все, над чим я так важко працював».

Опал відступає, важко дихаючи від шоку, притиснувшись рукою до щоки, там, де її вдарила мати.

«Я вважаю, що для них це ненормально», — кажу я Найсу. Дивитися неприємно, але не особливо тривожно.

Нісус смикає підборіддям у бік зображень, що відтворюються. “Ні. Зовсім ні. Але далі стає… — Він ковтає. «Стає гірше».

Хлопець-оператор, здається, розуміє, що ця дратілива сутичка влаштована не для глядачів, і починає тягнутися в зал.

«Ні, ні», — радісно шепоче продюсер. «Продовжуй котитися».

Застаріла фраза, але значення все одно зрозуміле.

І оператор робить це, достатньо довго, щоб він — і ми — спостерігали, як Опал розправляє плечі, а потім просуває руку в глибоку кишеню свого халата. Вона дістає великого ножа, лезо якого блищить, і тримає його вгорі, наче фокусник завершує розквіт.

Ві Данліві задихається, різким, здавленим звуком.

Мій живіт здригається в очікуванні того, що ми побачимо далі, але екран темніє.

«Чи знайшли ми матір під час наших пошуків?» — упівголоса запитує мене Кейн.

Я хитаю головою. “Ні.” Це означає, що вона в іншому місці на кораблі. Або, можливо, вона була однією з тих «щасливчиків», які досягли тимчасової безпеки рятувальної капсули.

Планшет знову оживає, запускається наступний файл.

Більше штовханини, більше бігу, важке дихання. Тільки цього разу я не можу сказати, де ми на кораблі. Проте крик безпомилковий. Численні голоси обурення, болю та страху.

Біг раптово припиняється, і камера спочатку фокусується на підлозі. Знайомий блідий мармур. Атріум.

Потім камера злітає, і це занадто багато, щоб охопити відразу. Це атріум у масовому хаосі. Жінка в темно-блакитній сукні сидить на підлозі, згорнувшись у клубок, оточена своєю пишною спідницею, гойдається вперед-назад і ридає. Двоє чоловіків у формі екіпажу лежать на землі поруч, закривавлені. Мертві. Наскрізний удар, якщо ручка ключки для гольфу, яка стирчить із грудей є ознакою.

Навпроти них, на відстані, купа людей — я не маю іншого слова, щоб описати цей розбурханий натовп людьми — смикаються, налітають один на одного, кидаючись ліктями та б’ючи кулаками в обличчя, щоб дістати щось чи когось, що я не бачу.

Камера різко піднімається, і там, біля перил біля сходів на Платиновий рівень, чоловік у білому, схожий на шеф-кухаря, спокійно обмотує шнур навколо шиї, а потім переступає через край. Проте шнурок розривається від його ваги, і він падає на землю.

Я заплющую очі, щоб не бачити, як він приземляється.

Коли я знову відкриваю їх, пасажири втікають від чогось, біжать перед камерою, поодинці чи невеликими групами.

«Хіба ви не бачите? Я бачив… Мені здалося, що я бачив…”

«Повертайся сюди! Я знаю, що це був ти!»

«Аллара, вибач, мені дуже шкода». Останнє – від жінки, яка носить блискуче бікіні під напівпрозорою морською піною зеленого покривала та тягне за собою явно зламану ліву щиколотку, кульгаючи далі.

«Що за біс?» дихає Кейн позаду мене.

Я хитаю головою — у мене немає слів.

Камера різко зміщується, зосереджуючись на ділянці атріуму перед однією з жінок. «Леслі?» — ошелешено запитує оператор. “Що ти тут робиш?”

Оператор ставить камеру на землю і виходить перед нею, і коли він віддаляється, перед нами з’являються потерті підбори його черевиків. «Леслі. Ти повинна бути вдома. Я не…”

Решта його слів втрачається, оскільки камера хитається й тремтить, хтось підхоплює її з підлоги.

«Моя, моя, моя». Лінза нахилена вгору до людини, яка притискає її до своїх … грудей. Ентоні Лайтфут.

Він мчить через атріум, різким рухом штовхає камеру, щоб вона могла побачити його оточення. Шеф-кухар розкинувся на землі, шия під незручним кутом у все більшій калюжі крові. Чоловік у блідо-лавандовому смокінгу, всіяному брудом і кров’ю, міцно стискає руки навколо тонкої шиї жінки в такій же сукні.

Прокляття. Моя рука напружується на планшеті, наче я можу дотягнутися назад у часі й зупинити його.

Ентоні піднімається на вершину гвинтових сходів, спостерігати за його рухами якого запаморочливо. Він прямує до свого номера. Ймовірно.

І він майже встигає.

«Гей! Гей, ти шпигуєш за мною?» Я впізнаю грубий голос навіть у крайньому антагонізмі. Вайман Джейсен.

Я не бачу його, але чую його досить чітко, і, очевидно, чую Ентоні.

Він швидко обертається таким рухом, що розмиває передпокій Платинового рівня у вир полірованого дерева.

«Я бачу цю камеру, ти від мене не сховаєшся!» — кричить Ваймен, наближаючись до Ентоні. Він у піжамі, двері його кімнати відчинені за ним. Його сріблясте волосся скуйовджене, а скелясте обличчя здається ще більше зморшкуватим через сонні зморшки, але його очі примружені й сяють від ненависті.

«Вона моя», — каже Ентоні, піднявши камеру над головою. «Відійди, старий».

Тепер вид відкривається переважно на зал, але в нижньому кутку видно крихітний куточок елегантного сріблястого волосся.

Волосся раптово зникає, Ентоні бурчить, і камера падає на підлогу.

Якщо я не помиляюся, семидесятилітній дід просто накинувся на професійного спортсмена за… шпигування за ним?

Вайман хапається за камеру, знімає крупним планом, своїм останнім великим планом, одне з тих знаменитих блакитних очей, а потім піднімає камеру.

Я швидко простягаю руку і вимикаю відтворення. Мені не потрібно це бачити. Ми знаємо, чим це закінчилося — у номері Ентоні, коли вони обидва побили один одного дощенту.

Я штовхаю планшет назад до Нісуса. Відео не показало нічого,