Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Попереду справді вже виднілися міські стіни, дахи та неймовірні інкрустовані самоцвітами шпилі імператорського палацу.

Широка брама серед довгих сірих стін становилась все більше, допоки загін не увійшов у тіні міста. 

Лорд Вомір вийшов вперед та привітав вартових на стінах, ті поважно привітали та поспішили відчинити браму. 

Як тільки через щілину пробилося сонячне світло, із міста тотчас почали лунати дзвони.

Лорд рукою дав сигнал слідувати за ним. Пройшовши повз браму загін зустріли із трубами. Велитенський натовп упродовж всієї вулиці вийшов поцікавитися і подивитися на нових героїв Імперіуму.

Лорд Вомір гордовито рівно тримав спину на коні, інші командири теж тримали себе у руках, лише іноді вони дозволяли легенько махати натовпу. Венрум теж старався бути стриманим та злегка склонив голову ховаючи лице в тіні шапки. Вічі трохи налякано та розгублено оглядалася на всі боки. Це місто дуже відрізнялося від минулого. Чисті світлі вулиці, будівлі були зроблені із цегли, містяни носили на собі більше прикрас. 

Але більше за всіх сяяла Оріса. Вона обожнювала увагу натовпу. Дівчина підняла прапор Імперіуму Гнісс високо над головою та радісно вітала кожного зустрічного.

Згодом загін зустріла група солдат у розкішних халатах із синіми плащами, на плечі у кожного був ремінь на якому весів невеликий стройовий барабан.

Очільник групи на коні підійшов до лорда, щось сказав йому та поспішив повернутися до своїх людей. Солдати дістали палички та почали вибивати марш, ведучі прибулих героїв за собою, аж до самого імператорського палацу. 

Гурт під'їхав під саму браму стіни палацу. Вся споруда була виконана із цегли морського зеленого кольору, а на верхівках стін, на самих бійницях за прибулими спостерігали гаргульї у вигляді бюстів солдат минулого, в чиїх очах знайшли свій дім дорогоцінні камінці.

Вартові на стінах швидко відчинили прохід і загін увійшов у внутрішній двір імператорського палацу. Біля конюшні вже зібралося декілька карет інших гостей, навколо яких немов рибки плавали зайняті слуги, навколо росли фігурно вирізані кущі, а тропа з плитки вела за сам палац у високий живий лабіринт.

— Солдати, — лорд Вомір розвернувся до своїх підлеглих, — прийом повинен відбутися завтра після обіду, ближче до вечора, зараз у вас є час відпочити у постоялому дворі, тут біля палацу, побудований для таких як ви. Знайдіть гарний одяг та не запізнюйтеся, коли дзвони проб’ють дев'ять – почнеться бал. До цього часу ви віддані собі. Приємного відпочинку, вечерю невдовзі подадуть, тому прошу зайняти кімнати. На цьому все. — Він нарешті зліз із коня та передав його конюху, а сам направився у сам палац.

— Венруме, Вічі, Орісо, ходімо займемо кімнати, а потім обговоримо те, що турбує всіх нас. — Морфіна прийняла на себе роль головної. 

Дочекавшись, доки всі віддадуть вихованців у професійні руки вони ступили до великого трьохповерхового дерев'яного будинку. За архітектурою це більше було схоже на дорогий трактир, проте все було безкоштовно. Четверо відмітилися у хазяїна закладу, придбали чотири кімнати поруч та сіли за вільний стіл у їдальні, подалі від вільних вух.

— Отже, Оріса та Вічі розповіли мені все, що сталося. Тож зараз хочу послухати тебе, Венруме. — діловито склавши руки на столі ельфійка придвинулася ближче до столу.

— Хм. Насправді все сталося несподівано. Мені стало неприємно, як той комендант зривався на Вічі, тай на мене. Потім мене розлютила поведінка солдат, а там вже… — він на декілька секунд замислився. — Не зможу розповісти. Вибачте. Я… Не впевнений я у…

— Венруме, не треба таємниць. Ми вже довго товаришуємо, майже родина. Ми все зрозуміємо. — Оріса ніжно поклала свою долоню йому на руку.

— Гаразд я… В дитинстві я жив у Калікті. Родина купців, я був щасливою дитиною, що часто отримувала те, чого хотіла. Одного разу з'явився друг… Це були часи раннього дитинства, вже не пам'ятаю ні лиця ні імені. Він відвів мене у якийсь підвал одного з будинків, мовляв там часто щось цікаве відбувається. Це тепер я розумію, що побачив тоді. Якісь культисти намагалися створити якесь чародійство. Призов демона якогось чи що. У приміщені в момент з'явилися, мабуть, сотні всіляких вогників. Вони були немов пилинки, плавльно літали собі. Ну і стався якийсь у них там вибух, ці пилинки порозліталися в різні сторони і одна з них влетіла мені ось в це око. З'явився гострий біль, такий, що я не міг і розплющити око. Десь тиждень за мною наглядав лікар і нарешті моє ліве око змогло побачити світло сонця. Далі я вже міг спокійно його закривати розкривати, нічого дивного не траплялося, як я тоді думав. Коли я трохи подорослішав, то зрозумів, що бачу якось інакше, став більш нестримним, жорстоким. Та згодом помітив, що мені ставало легше, коли тримаю його закритим. Та й і все. 

— Точно все? — продовжувала давити ельфійка.

— Так. Воно звісно дає мені більшу силу, реакцію, спритність, але іноді втрачаю контроль, як тоді у фортеці. Занадто довго тримав його у в'язниці свого розуму.

— Так кажеш, немов воно має розум.

— Скоріше розкриває мої найглибші емоції та органи чуття.

— І ти до сих пір не зміг розібратися, що це за магія? — з підозрою поцікавилася Вічі.

— Ні. Ну, точніше є здогадки…

— Ну от, нічого кримінально та страшного ти не розказав! Чого боявся? — несподівано Морфіна ляснула чоловіка по спині.

— Можливо. — підсміявся у відповідь Венрум.

— Дивно, я точно пам'ятаю ти з кимось розмовляв… — Вічі недовірливо глянула на нього.

— Не збагну про що ти.

— Точно було. Ти щось питав когось, потім відповідав сам… Чи ще щось подібне…

— Вічі, не будемо його напружувати. Хай відпочине, він же тільки нещодавно прийшов до тями. — Оріса спробувала зупинити ферарію.

— Але ж ти теж… Гаразд, поки що забудемо про то.

— Точно, Вічі, хочеш прогулятися по місту? Зараз вечір, місто у вогнях ламп трансформується на казкову країну! Тобі сподобається! — Оріса схопила ферарію за руку і по поспішила вивести з трактиру.