Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Потрібний відпочинок

Було ведіння. Дивний сон. Венрум стоїть посеред бальної зали, в оточенні солдатів Імперіуму. Вони направили на нього свої списи. Промова лорда Воміра луною проноситься по всьому приміщенню, але не розібрати і слова, окрім останніх.

— Хочеш сказати щось у свій захист? — всі знайомі та друзі стоять осторонь. Гості налякано дивляться на чоловіка, а імператор і інші лорди спалюють зневажливим поглядом.

Ніде не видно підтримки. Він один.

Чи ні?

Нестрепний жар у лівому оці. Воно палає зсередини, готове вирватися, щоб розповсюдити свою лють на кожного, хто так легко відхилився від товариша. Світ навколо почав втрачати фарби. Все стало чорно-білим і лише серця всередині кожного сяяли яскравим малиновим світлом.

— Я не помру ось так! — вигукнув Венрум нелюдським голосом. З ока вирвалося пурпурне полум’я та охопило всю залу, але воно не нашкодило нікому. На перший погляд. Всі присутні почали тікати якомога далі та швидше. Яскраво червоні серця почали повільно поглинатися пурпурним вогнем прямо зсередини. Кожен, кого торкнулося полум’я почав випалюватись зсередини. Вогонь правив легені, очі, гості з жахливими криками падали на землю, вони боязко торкалися свого захопленого полум'ям лиця а потім падали назавжди.

І тут він нарешті помічає жаліючий погляд Оріси. Навідміну від інших її небесно блакитні очі залишили собі кольори. І не тільки її: Вічі із своїми смарагдовим та фіолетовим очима, невідома рогата тінь з янтарними очима та щось схоже на меч, із яскраво лазурним камнем, а також ельфійка чиї очі виглядали як величні крони зелених лісів.

— Визнай це. — одночасно вимовили вони, та світ почав грузнути у темряву.

І от удар у потилицю. Чоловіка немов відірвало з цього світу у інший. 

Широко розплющивши очі Венрум побачив над собою бризент та скрип коліс воза, по тілу проходили вібрації від ударів колес по нерівній дорозі. Поруч із собою він побачив сплячу сидячі Вічі, та Волфрік, котрий не зводив очей з Венрума. Побачивши, що той почав рухатися, хлопець заговорив.

— Ти вже не спиш? Ну ти даєш, тебе навіть сварка та перенесення до воза не розбудили. Так ти ще й проспав дня три. 

— Так, здається вже не сплю. Де ми? — намагаючись обпертися на лікті спитав Венрум.

— Як ти помітив у возу. А їдемо знаєш куди? — хлопець зробив невелику паузу, а потім продовжив. — У Гнісс. Столицю Імперіуму. Давно там був? А я тобі скажу більше, ми їдемо героями. На бал у імператорський палац!

— Стривай, не так швидко… Нащо ми їдему туди?

— Ну так ми ж завоювали ворожу фортецю із мінімальними втратами! Не знаю, що ти там накоїв, Оріса та Вічі мовчать. Але вони відчинили браму фортеці і коли ми зайшли, то майже всі вороги валялися захлинауючись у власній крові.

— Можливо… Було таке… — чоловік насупив брова.

— М, цейво, лорд Вомір хотів поговорити з тобою. Сам на сам. — з цими словами він несильно штовхнув Вічі і поспішив вистрибнути із воза на коня, що був прив’язаний та йшов поряд. Дівчина перелякано прокинулась, та швидко кинула погляд на Венрума. 

— Венруме! То ти вижив! Я насправді трохи боялася, що ти помер.

— То я справді поме… Ой заснув на три дні? І що сталося в фореці? Я лише уривками пам’ятаю ті події.

—  То ти не пам’ятаєш? — вона подивлася з-під лоба.

— Кхм! — біля виходу з воза з’явилася маска із слонової кістки, згодом зачепившись руками за борт чоловік у масці та латунного кольору обладунку ступив всередину. — Радий бачити тебе знову. — приглушоний доброзичливий голос пролунав з-під маски.

— Лорде Вомір. Яка честь. — голосом сповненим сарказмом привітався Венрум.

— Дякую, що приглянули за моїм підлеглим та своїм командиром… — сказав в сторону ферарії лорд.

— Чого так дивишся? — вона підозріло покосилася.

— Він хоче, щоб ти облишила нас.

— А… — дівчина, з незадоволеним цоканням пішла з воза, де її підхопила Ріша.

— Отже, чим зобов’язаний такій честі? — театрально поклонився Венрум.

— Ну, чого ти такий грубий? Скільки ми не бачились? Майже рік? Хочу поговорити із тобою.

— Егеж, у таборі ти не дуже хотів побазікати зі мною, а тут різкий інтерес з’явився!

— Ну, тоді було повно клопотів. Тоді ти ще був розбійником та злодюжкою, котрим можна і ризикнутися. Але зараз ти справжній герой!

— Так, розповідали мені про ті чудеса у фортеці. Скажу чесно, я пам’ятаю лише, що повбивав всіх командирів, а потім ті солдати просто повбивали один одного. Ну і до того нас вели у в’язницю… Ти ж хотів почути роз’яснення? От все, що знаю.

— Зрзуміло. Я завжди знав, що ми з тобою розуміємося одним поглядом, одразу зрозумів навіщо я прийшов! 

— Так, і від цього мені аж погіршало…

— Ну, тепер дозволю тобі дізнатися, що відбувається. Так сталося, що нам пощастило, незабаром почнеться бал від самого імператора у самому імператорському палаці. Спочатку він планувався як урочисте привітання Клеори Визволительниці. Але тут наш тріумф перекрив всі заслуги цієї фавна. Наш візит затьмарить світло великого героя сучасності! 

— Як завжди, політика важливіша за все інше.

— Отже, якщо можеш рухатися, то поскоріше залазь на коня, ми майже приїхали до Гніссу. Покрасуйся перед народом.

— Скоріше б зрозуміти за що пишатися… — підвівся чоловік та спробуав вийти на світлу вулицю. Зовні по дорозі їх віз супроводжував  невеликий загін солдат, загалом тут були офіцери різних загонів армії лорда Воміра.

Побачивши хазяїна Вентус вирвався з руки Оріси та поспішив до Венрума.

— Вентусе! Ти теж тут! Радий зустрітися. Якщо ти тут то… — чоловік почав шукати очима знайомі лиця, та майже одразу зустрівся поглядом зі здивованою, Орісою, яка щиро посміхалася, а її очі почали відблискувати на сонці.

— Венруме, ти знову який був!

— Звісно який був! Такого не змінить ніщо! — Морфіна під’їхала до чоловіка у возу та просунула йому руку. Ухопившись Венрум підвівся на ноги та стрибнув прямо у сідло Вентуса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍