Даніїл Овечко - Від півночі на південь, Даніїл Овечко

Венрум хотів почати довгу промову виправдань, але згадав свій недавній сон. Він був майже таким самим. Все відбувається майже так само. 

Ці погляди, сповнені ненавистю солдати, на балконі під стелею, навіть в тіні декількох фігур відчувався давлячий погляд недовіри, ворожості. Та невелика група шляхетних гостей сповнені страху зібралися біля найвіддаленішиій стіні

Невже це справді було попередження від якоїсь могутньої сили… За час його роздумів люди лорда почали змикати кільце навколо чоловіка, більше часу на роздуми не було.

— Я не винен! Вічі, Орісо, Морфіно, якщо хочете дізнатися більше, ходім зі мною! — з цими словами Венрум локтями розштовхав вартових та рванув до найближчого напіввідкритого вікна. Солдати почали бігом перекривати шлях для відступу, однак їх відштовхнули дві подруги. У цей момент він проскочив через оточення та ногою вибив віконну раму та швидко глянув униз.

— Хутчіш, сюди! Просто стрибайте! — гукнув Венрум подругам. Ельфійка та людина слухняно виконали його наказ. — Вічі, швидше сюди! 

Однак ферарія стояла немов викопана. Волфрік тримав її за плече та щось нашоптував.

— Вибач, Венруме, але моє село… — тремтячим голосом тихо вимовила іноземна.

— Волфрік… — скрізь зуби прятягнув чоловік. — Тоді бажаю всього найкращого. — спокійно відповів чоловік та стрибнув слідом за подругами.

На щастя було не високо, та внизу чекав живий лабіринт, який не дав втікачам розбилися у млинці. 

— Що робимо далі? — поцікавилася Морфіна, коли витягла Венрума з пастки чагарника.

— Швидко хапаємо коней та якомога швидше геть з міста! — зкомандумавав чоловік. У палаці вже на повну оголосили тривогу, командири роздавали накази, і залишалося молитися, щоб брами ще не встигли закрити.

Трійця швидко дісталася подвір'я біля трактира, там вони проскочили біля ще не знаючого про злодіїв вартового, осідлали своїх вихованців та виїхали за межі замкових стін палацу. Тепер треба було перетнути міську браму.

— Венруме, про що він казав? Ти все ж дійсно щось приховав у тій розмові? — доки виявилася спокійна мить поцікавилася Морфіна.

— Так, тепер я розповім вам усю правду, однак трохи пізніше. Зараз ви повинні знати, що я не винен!

Ви вже довірилися моїм словам, а я довірюсь вам.

— Венруме, навіть якщо це була б правда, я послідувала б за тобою у будь-якому випадку! — заспокоїла його Оріса.

— Так, можливо, знову полювала б на мене… — розсміявся чоловік.

Попереду вже виднілася брама. Було видно якусь метушню серед вартових. Руками вони давали знаки зупинитись. 

— Що будемо робити? Здається, вони все знають. — ельфійка схопилася за свій арбалет у сідлі.

 — Орісо, Морфіно, призупинемося, покажемо їм свої жетони. Так, вони скоріш за все знають, що у місті злодій, але я впевнений, що це сами ми вони не знають.

Під'їхавши до брами всі троє призупинили своїх звірів.

— Стійте, з'явилася інформація, що з міста намається втекти група злодіїв. Покажість свої жетони, якщо хочете покинути місто.

— Залюбки. — Венрум впевнено дістав пластину та протягнув її вартовому. Його прикладу послідувала Оріса та Морфіна. Чоловік деякий час вивчав написи на залізняка, навіть попросив товариша перепровірити, але згодом все ж повернув пропускав.

— Гаразд, проїзджайте панове. Не смію вас більше затримувати. — тихо вимовив вартовий та скомандував привідкрити браму. 

Венрум вдячно махнув головою та із подругами вони проїхали у столичні степи. 

— Куди далі?

— У Підгірне Царство. А там… — він оглянув супутників — там вже подивимось!

— Гарна настанова! Ця подорож лише для нас трьох! — радісно вигукнула Оріса та погнала коня вперед.

Під супроводом західного сонця вони почали шлях у нове життя. Подивимось, куди їх заведе доля.

Кінець