Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Я дивлюся на неї, що сидить поруч, притулившись спиною до холодної бетонної стіни, вимазаної графіті — незграбні плями кольорів, що зовсім не поєднуються — вищий клас сучасного мистецтва; від її величезного бомбера, накинутого на розтягнуте чорне худі, пахне кавою і сигаретним димом. Я ловлю себе на думці, що єдине, що так і залишається в ній незмінним — чисті червоні мартінси. Такі чоботи були розроблені Доктором Мартінсом лише через декілька тижнів після закінчення Другої світової війни. Зараз у цьому безперечно є щось іронічне.

Коли Уляна прибирає з обличчя поплутані та розтріпані від морозного вітру пасма, я помічаю в її в лівому вусі три проколи. А у правому, здається, лише два. У куточку під нижньою обвітреною і покусаною губою видніється крихітний, майже непомітний, шрам. Не складно здогадатися, що на її блідій і тонкій шкірі він залишився після невдалого пірсингу.

Хоч зовні Уляна має вигляд доглянутої й охайної, всередині неї панує повний безлад від власних думок.

— Всі їдуть. — Уляна перериває тишу, у горлі дере після тривалого мовчання.

Дістає з кишені телефон і перевіряє час — за двадцять чотири восьма.

Лише зараз я звертаю увагу на те, що відбувається довкола. Сіре безлике небо над нами підпирають висотки, м'яке світло вкриває їх тонким білим серпанком. Пустельною площею поспішно йдуть невеликі групи людей, затамувавши подих — жінка, яка кутається в бордове пальто, з сином років двадцяти, що несе в одній руці величезну чорну сумку, а в другій стискає мобільний телефон, у спробах додзвонитися батькові; родина Македонських — мати, яка веде зовсім маленьку дитину за руку, батько, що несе заклеєні наліпками громіздкі валізи у білу машину, припарковану на узбіччі, біля якої вже чекає знайомий мені дванадцятирічний Сашко з бівер тер'єром на повідці; високий чоловік у синій футболці, що квапить стареньку бабусю і жінку, яка несе на руках маленьку дитину, загорнуту в картатий плед. Здається, ніби я спостерігаю за ними перебуваючи за тонованим склом — я їх бачу, а вони мене ні.

— Як гадаєш, куди вони їдуть? — цікавлюся я.

Здавлюючи недопалок — і коли вона  встигла закурити — і акуратно кладучи біля себе, щоб потім викинути, Уляна витрушує з напівпорожньої пачки ще одну цигарку. Підносить до кінчика вогник від запальнички, прикривається долонею від вітру, глибоко затягується і повільно видихає важкий дим.

— Гадаю, вони й самі не знають.

З непідробною зосередженістю я видовбую піщинки з тріщин між кубиками безбарвної кам'яної плитки підібраною з землі тонкою паличкою; незначна дрібниця, що відриває від моторошних думок про значні речі. Уляна відсторонено спостерігає за моїм заняттям з виразом стомленої зарозумілості, чухаючи за вухом Старка.

— Ліно! — на мене сходить невимовне полегшення, коли я помічаю на доріжці навпроти безнадійну оптимістку, що утримує на повідці невгамовного пса.

Переборюючи відстань у десяток кроків — і незаконно перетинаючи новий зелений газон — обіймаю до болю близькі тендітні плечі, на які спадає пряме горіхове волосся. Відчуваючи бісквітний запах і ледве розрізняючи нотки квіткового місту на капюшоні її білої кофти під пуховиком, я мимоволі усміхаюся. Почуваючись найщасливішою людиною на планеті, я багато чого готова віддати заради того, щоб панівна атмосфера умиротворення і простого непорушного спокою продовжилася ще якомога довше. Але ледь ми підходимо до Уляни, й з губ Ліни зривається перший жарт про Каспера, як мертву тишу кварталів порушує несамовите виття сирени повітряної тривоги вдалині. Світ, приречений та ненадійний, завмирає.

Після повернення назад у квартиру я ловлю себе на думці, що варто зібрати речі.

У моїй абсолютно білій кімнаті, що пропахла полуничними пахощами, сонячного світла завжди трішки більше, ніж в інших — воно, чіпляючи паперових журавликів під стелею, виливається на широкий застелений диван, розташований навпроти кутових вікон. На білу постільну білизну, що пахне пральним порошком і кондиціонером, на замки з подушок, що охороняються котом і стадом плюшевих овечок, на гірлянди-сердечки, на картини, на собачі іграшки, на запилену татову гітару і навіть на книжковий стелаж, який акуратно, одна до одної, заповнений книгами по висоті та серії. Воно трепетно торкається квітів бавовни та гіпсофіли у високій склянці, безлічі фігурок з кіндерів, обгорток від улюблених цукерок, кактусів у горщиках, містів від «Вікторії Сікрет», фотографій у рамках, свічок із запахом ванілі — всіх тих дрібниць, які з лагідною акуратністю розкладені уздовж підвіконня.

Я сиджу — у вільних спортивних штанях, натягнутих поверх домашніх шортів; у широкій, білій футболці Уляни, поверх якої накинута її ж зелена картата сорочка і плюшева світло-бежева кофта Ліни на замку — спершись спиною на диван, з порожнім рюкзаком в руках, і намагаюся зрозуміти, як мені вмістити в нього своє життя.

Все навколо здається тьмяним і спотвореним, ніби втратило обриси. Сіра пелена густого туману в голові потроху розсіюється лиш на той час, коли склавши деякі необхідні речі та кілька  прочитаних книг, я отримую повідомлення від Уляни та знову виходжу на вулицю.

Для зустрічі ми обираємо те місце, що розташоване на однаковій відстані для нас обох — заправка біля ТРЦ Ретровіль. Підходячи до неї, крізь розсувні скляні двері я помічаю, що в мінімаркеті напівпорожньо. Мертву безмовність порушує лише шипіння вентиляції. Тут стоїть звичний запах омивача для скла, розчинної кави та гарячих хот-догів.

— Ти краща за усі написані симфонії, — залишаючи будівлю, Уляна прямує мені назустріч, тримаючи в руках два паперові стакани.

— Цитуєш Павла Вареницю? Схвалюю.

Усміхаючись, я приймаю з крижаних рук один зі стаканів, надаючи їй можливість нарешті поправити лямку рюкзака, який висить на плечі.

— Я тобі розповідала, як почала слухати рок? У баті в тачці фігачив постійно. Колись у молодості він навіть був у рок-гурті, широко відомому у вузьких колах, під назвою «Запах тисячі херів».