Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Прискаючи зі сміху, я не можу позбутися спливних перед очима уявлень про маленьку Уляну, що поринає в авангардну рок-культуру дорогою до дитячого садка.

— Не маю сумнівів, що цей гурт був відомий. У ньому ж грав викапаний Кілліан Мерфі. — хіхікаю я, згадуючи фотографії її тата з сімейного альбому, який я розглядала декілька днів тому.

Ми сідаємо на бордюр під заправкою, на якій світиться зеленим підсвічуванням засклений постер зі слоганом: «сміливість завжди гарна ідея». Я відпиваю каву, після якої на губах залишається карамельний присмак.

— Тато з дядьком весь час жартівливо дискутували, адже один любить хардрок, другий — хеві-метал.

— Кумедно. Ніколи не думала піти стопами тата?

— Вдаритися у рок? Ні. Я б охочіше стопами дядька пішла.

— А він хто?

— Polizeirat. Майор поліції.

— Круто, — шанобливо присвистую я.

Відкидаючи голову назад і розглядаючи хмари, що клубочаться в небі, я знаходжу щось неймовірне в можливості вільно споглядати мистецтво дивного світу.

Мої роздуми перериває телефонний дзвінок від Ліни, яка повідомляє про те, що її батьки пішли до Тодоренків, тобто до друзів з сусіднього будинку, і тому ми з Уляною запрошені в гості.

* * *

— Бармене, наливай! — Ліна гучно стукає по столу кухлем з безглуздим зображенням радісного собаки, бо всі склянки та келихи стоять у посудомийній машині.

— Ви що, шаради відгадуєте? — Спартак окидає сумнівним поглядом «урочисті» збори, що утворилися в квартирі Ліни.

— Ми відзначаємо сьогоднішній день. — вона одним махом перекидає кухоль зі щойно зробленим «етапом».

Коктейлем, який має оригінальну назву, але за своєю суттю є звичайною каламуттю з дешевого портвейну з колою. Після чого, відкинувши русяві пасма, що спали на обличчя, вставляється на Спартака, що без особливого ентузіазму кульгає до нас за стіл.

— Файно, — невдоволено бурчить він і плюхається на вільний стілець.

Картина, яка виникла перед очима, нагадує попереднє Різдво; тоді ми так само зібралися на кухні Ліни за випивкою. Тільки ось барменом тоді виступав сповнений рішучості Чубка, який напоїв нас своєю фірмовою отрутою, рецепт якої вигадав на ходу і гордо якось там назвав.

— Гей, ти такий нудний, я хочу тебе трохи підбадьорити. — Ліна легко вдаряє Спартака кулаком у плече.

— Зізнавайся,— закручуючи кришкою майже порожню пляшку кока-коли, Уляна нарешті підіймає погляд. — Це тому, що дівчисько тебе кидає?

— Що ти несеш? Рената мене не кидає.

— Що я пропустила? — Ліна обдаровує Уляну питальним поглядом. — Стоп… — примружившись, вона знов обертається до пониклого Спартака. — Ти що, все-таки розповів Ренаті ту історію про похорон у стилі Вікінгів?

— Та ні! Щоб воно скопитилося…

— Яка ганьба.

— Ага, звісно! — він миттєво остовпів від обурення, пригадуючи те, що сталося в суботу. — Це ж не мирний перегляд перегонів на пожежних машинах спільно з Генрі.

— Германом.

— Ну, з Германом. Боже, яка різниця?

— Це тут до чого?

— До того. Я не такий душила.

Попри те, що ці двоє володіють дивовижною здатністю перетворювати звичайнісіньку розмову на пасивно-агресивний балаган, вони ніколи не виходять на справжнійконфлікт. Якщо вже так трапляється, що Ліну щось навсправжки зачіпає, вона попросту маячить перед Спартаком у футболці з картинкою «пекло для перфекціоніста», і той здається під натиском такої витонченої жорстокості.

Вся річ у тім, що Спартак — дійсно нестерпний перфекціоніст. Його світла кімната з інтер'єром у стилі Лондона виглядає детальніше та акуратніше, ніж бездоганний шоурум меблів у торговому центрі. Ретельно заправлене двоспальне ліжко — з красивою і поєднаною із загальним інтер'єром спальні постільною білизною і покривалом, з рівно відігнутим верхнім краєм від узголів'я до ковдри на п'ятнадцять сантиметрів; краще, ніж у номері люкс готелю. Фігурки та книги стоять точно на своїх місцях — ніякого мотлоху, нічого зайвого. Жодної забутої шкарпетки, клаптика паперу або порожньої банки з-під газованки. Вельми важко повірити в те, що там справді хтось живе.

У нього повно вигаданих обов'язків — у певний час, ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше — пити чай, міняти воду своїй кішці, прибирати у квартирі, дивитися фільм з родиною і бозна-що ще. І нічого в жодному разі не можна скасувати чи перенести.

Його бажання дотримуватись цього графіка та тримати все в чистоті й порядку настільки сильне, що часом наштовхує нас на думку, що, можливо, у нього якийсь психічний розлад.

— Прояснимо. Ти шелеснув за одним замахом пляшку каламутного самогону і бувши вкрай налиганим, зламав усі квіти в хаті «кохання всього свого життя», бо тобі спало на думку, що вони крадуть у тебе кисень, — підсумовує Уляна, незворушно відливаючи рому на дно кухля з ще  цікавішим зображенням розтанцьованих пінгвінів, і піднявшись, дістає щось з холодильника.

— Ну і справи... — протягую я.

— Здуріти.

Спартак виразно замовкає, і по очах видно, що  усвідомлення того, що сталося, вражає його ніби обухом по голові. Я ліниво кладу голову на руки перед собою, приблизно прикидаючи, в який спосіб доведеться відшкрібати його від стільця.

— Ніколи більше не питиму. Ніколи.

Ліна знущається з нього ще добрі пів години, але в якийсь момент різко змінюється на обличчі.

— Здається, я головою зловила якусь радіостанцію.

— Спробуй моргнути та перемикнутися на іншу. — я закидаю в рота жменю арахісу в сирному паніруванні, спостерігаючи за тим, як вона декілька разів зосереджено мружиться.

За стіною запановує несамовитий гомін.

— Ось чортяка, — скорботну мармизу Спартака як рукою знімає.

— Він серйозно?

Не зволікаючи ні секунди, вони з Ліною вилітають з кухні, дорогою лаючи бідолаху на чому світ стоїть.

— Чубка прийшов, — ввічливо пояснюю я Уляні, яка не вдупляється, і знову тягнуся за горішками. — «Чубка», бо в нього кумедний чубчик.