Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Сьогодні я — втім, як і завжди — у білому. У спідниці та футболці, за винятком — у коричневому кардигані, який подарувала мені мама.

— Ходімо вже! — розтушовуючи шоколадну помаду підмізинним пальцем, я залишаю центр темним і трошки виходжу за контур губ.

Ліна вихором носиться по квартирі, розкидаючи светри та худі, що їй не догодили.

— Там холодно... Трясця, Анечко, нічого не підходить! — канючить вона, жбурляючи джинсову куртку на банкетку в передпокої. — А ти так не змерзнеш?

— Мені впадло йти додому по пуховик — переводячи погляд від дзеркала шафи-купе, знизую плечима я.

— Візьми, — вона кидає мені свою плюшеву бежеву кофту на замку і ховається за дверима.

— Ти диво,— від задоволеної усмішки в мене ледве не тріскається обличчя.

Я натягую поверх кардигана ще й велику плюшеву кофту, а зверху накидаю картату куртку — тепер замерзнути не вийде, навіть якщо сильно захочеться.

Залишаючись наодинці зі своїми думками,    раптом згадую Марію. Той крихітний період, що я провела на її парах, справді суттєво  позначився на мені. І він неминуче наближається до завершення, адже пар зарубіжної літератури з наступного року вже не буде. Марія дала мені стільки знань. Вона повірила в мене, і завдяки цьому я змогла повірити у себе. Спогади про неї зігрівають моє серце.

— Все.

Ліна нарешті вимальовується у дверному отворі своєї кімнати — у темно-сірих джинсах та зеленому світшоті, під яким — біла сорочка.

— Невже?

— Так-так, — зазираючи у дзеркало, вона начіплює ланцюжок з кулоном-ведмедиком, накидає куртку, і обертається до мене. — Тепер можемо йти.

У ТРЦ Ретровіль на фуд-корті ми зустрічаємося з однокурсницями Ліни, які приїхали раніше   призначеного часу і чекають на нас цілу годину. Той факт, що я бачуся з ними вперше, не заважає нам спілкуватися так, ніби ми старі друзі. За вечерею ми говоримо про все на світі, включно з найцікавішою та особистою темою — темою стосунків. Нам з Ліною ділитися особливо нічим — хіба що розповідати про швидкоплинні симпатії. А ось у Христини та Злати історій про хлопців навалом. Віз і переповнена тачка, за якою ще футбольна команда тягнеться. І чому дівчиськам так подобаються футболісти?

В цей час на вулиці починається дощ, і небо за панорамними вікнами наче розколюється навпіл. На одній половині згущуються свинцеві хмари, а на другій — воно залишається все таким же блакитним і чистим. За будинками видніється веселка.

Ми робимо безліч фотографій та відео. Трохи згодом приїжджає Катя. Нашу з нею «легендарну зустріч» усі присутні жартівливо відзначають як пам'ятний день у календарі, бо вона вже дуже давно хотіла зустрітися зі мною. На запитання про те, звідки Катя мене знає, я отримую одностайне «так тебе всі знають з Інсти!».

— Якщо чесно, я так хвилювалася перед зустріччю. Не вірилося, що така вродлива дівчинка взагалі погодилася на прогулянку зі мною, — зізнається Катя.

— Не кажи так. Я як книга з гарною обкладинкою та посереднім змістом.

— Всі ми з посереднім змістом, Аннеті. Немає ідеальних людей.

— Гадаєш?

— Знаю, — вона м'яко усміхається.

Ми йдемо до будинку Ліни та підіймаємося ліфтом на двадцять п'ятий поверх, де виходимо на загальний балкон. З нього відкривається неймовірний вид.

— Сьогодні видно зірки.

— Так. Гарно.

Сідаючи біля стіни поряд з Ліною, я натягую м'які рукави бежевої кофти, щоб зігріти руки, і розглядаю вид за поруччями — на мокрому асфальті відбивається блиск вуличних ліхтарів і фар машин, що проїжджають повз. Біля узбіччя тане лютневий сніг. У деяких вікнах багатоповерхівок вже погашено світло.

— Увімкнути щось?

— «Нерви»!

Я переводжу погляд на Ліну, яка сидить поруч. Мені згадується той день, коли ми з нею, Спартаком, Антоном та Світланкою їздили на ковзанку. Ліна тішилася зовсім як дитина, мала надзвичайно щасливий та вільний вигляд. Того дня дорогою додому вона сказала: «Ми не змінилися. Ми лише вдаємо, що подорослішали». Ці слова все ще віддають  луною в моїй голові.

Коли ми спускаємося, проводимо дівчаток на зупинку, а потім довго-довго обіймаємось, Злата каже:

— Настав час прощатися.

— Не кажи так, ніби ми більше ніколи не побачимось, — відповідає їй Христина.