Стівен Кінг - Воно

її арабесками та рунічними візерунками: колеса, півмісяці, зірки, свастики, з’єднані кола, що зросталися в ланцюги. Біллове обличчя, наче татуюванням, так само заплямувало світлом. Річі простягнув руку, з усіх сил потягнув її до друга, у той час як у його вухах кричало, торохкотіло й рюмсало Воно.

(не зловив, о любий Боже, я його не зловив, він зараз проскочить туди)

А тоді пальці Білла зімкнулися на руці Річі й він стиснув її в кулак. Ноги Білла прослизнули в шпарину між тими скрижанілими стовбурами, і на одну божевільну мить Річі усвідомив, що бачить у них усі кістки, вени й капіляри — скидалось на те, наче Білл наполовину заліз до пащі найпотужнішого у світі рентгенівського апарата. Річі відчув, як м’язи на його руці розтягнулися, немов іриска, відчув, як заскрипів, застогнав плечовий суглоб, протестуючи проти зростаючого нелюдського навантаження.

Він зібрав докупи всі сили й закричав: «Витягуй нас! Витягуй нас назад, бо я тебе вб’ю! Я… я до смерті заб’ю тебе Голосами!»

Павук знову завищав, і зненацька Річі відчув, як усім його тілом потужно хвицнули, немов батогом. Його рука перетворилася на суцільну, розпечену до білого агонію. Біллова рука почала висковзати з його хватки.

— Великий Білле, тримайся!

— Тримаюся, Річі! Тримаюся!

«І не відпускай, — похмуро подумав Річі, — бо щось мені підказує, що тут можна пройти більйон миль та так і не знайти довбаної параші.»

Вони зі свистом мчалися назад, а божевільне світло згасало, поки де перетворилося на смужку з сяючих цяток, а потім зовсім зникло. Вони розривали темряву, наче торпеди: Річі стискав зубами Його язика, а болючою рукою тримав Білла. А ось і Черепаха, та не встигнув Річі й оком кліпнути, як він зник.

Річі відчув, що вони наближаються до того, що видавалося їм реальним світом (проте він вважав, що вже ніколи не подумає про нього, як про дійсно «реальний» світ, бо бачитиме його лише як хитру парусинову декорацію, що приховує сплетіння натяжних тросів… тросів, подібних до ниток у павутинні). «Та з нами все буде гаразд, — думав він. — Ми повернемося. Ми…»

Ними знову замолотило: Воно хвицало, ляскало, махало ними туди-сюди, намагаючись все одно струсити їх та полишити Назовні. І Річі відчув, що його хватка зісковзує. Він почув Його горлове переможне гарчання й зосередив усе своє єство на тому, щоб утриматися… та однаково сповзав. Він перелякано стиснув щелепи, але Його язик втрачав щільність, танув, немов перетворюючись на летючу осінню павутину.

— Поможіть! — загорлав Річі. — Я зараз впаду! Поможіть! Хто-небудь, поможіть нам!

5

ЕДДІ

Едді ледь усвідомлював, що відбувається: якимсь чином він це відчував, бачив, та  наче крізь тонку тканину. Десь там Річі з Біллом намагалися повернутись. Їхні тіла знаходилися тут, та все інше — їхні сутності — були десь далеко.

Він бачив, як Павук наставив на Білла жало, збираючись проштрикнути його, а тоді Річі кинувся вперед, волаючи на Нього тим своїм дурнуватим Голосом Ірландського Копа… та Річі так відточив свою майстерність, що тепер його Голос звучав точнісінько, як колись говорив містер Нелл.

Павук повернувся до Річі, і Едді побачив, як моторошні червоні очі Воно вилізли з орбіт. Річі знову закричав, цього разу Голосом Панчо Ванільї, і Едді відчув, як Павук зарепетував од болю. Бен хрипко зойкнув, коли Його шкіра тріснула на місці старого шраму. Бризнула цівка чорного, як неочищена нафта, іхору. Річі почав казати ще щось… а тоді його голос почав зменшуватись, згасати, як затихає спів під кінець поп-пісні. Його голова задерлася, очі з’єдналися з Його поглядом. Павук знову затих.

Хвилини спливали, та Едді навіть уявлення не мав, скільки часу пройшло. Річі з Павуком витріщалися один на одного. Едді відчував їхній зв’язок, відчував, як десь далеко точиться розмова та вирують емоції. Він не міг розібрати слів, та ловив тональність подій у кольорах та відтінках.

Білл непритомно лежав на підлозі зі змарнілим блідим обличчям та заплющеними очима; з носа й вух бігла кров, пальці ледь посіпувались.

У Павука з чотирьох чи п’яти місць юшила кров, Воно знов було сильно поранене, та все одно лишалося страхітливо живучим. «Чому ми просто стовбичимо? — думав Едді. — Ми могли б добряче зашкодити Воно, поки Воно зосереджене на Річі! Заради Бога, чому ніхто не ворушиться?»

Він відчув дикий тріумф, і це відчуття було виразнішим, чіткішим. Ближчим. «Вони повертаються! — хотілося йому крикнути, та в роті було надто сухо, а в горлі — надто вузько. — Вони повертаються!»

Голова Річі почала повільно хитатися з боку в бік. Під одягом його тіло немов пішло хвилями. Окуляри на хвильку зависли на кінчику носа… а тоді злетіли й розбилися об кам’яну підлогу.

Павук поворушився, його шпичасті лапи сухо зацокотіли по підлозі. Едді почув, як Воно лячно, переможно закричало, а в наступну мить у його голову вдерся чіткий голос Річі:

(поможіть! я зараз упаду! хто-небудь, поможіть нам!)

Едді зірвався з місця, на ходу здоровою рукою вихопивши з кишені інгалятор, викрививши губи в страшній гримасі, а його подих боляче виривався з горла крізь шпарину, яка здавалася завширшки з вічко голки. Наче галюцинація, перед ним витанцьовувало заплакане обличчя матері.

— Едді, не наближайся до тої Гидоти! Не підходь до Нього! Від такого паскудства можна захворіти на рак! — рюмсала вона.

— Ма, стули пельку! — пронизливо, пискляво закричав Едді — то було все, що лишилося від його голосу.

Голова Павука повернулася на звук, відірвавши погляд від Річі.

— На! — завив Едді згасаючим голосом. — На, покуштуй!

Він стрибнув на Нього, водночас натиснувши на клапан інгалятора, і на мить до нього повернулася вся дитяча віра в ліки — в дитячі ліки, які могли вирішити геть усе, які могли поліпшити його самопочуття, якщо над ним познущалися старші хлопці, або коли юрба збивала його з ніг після останнього дзвоника в школі, або коли йому доводилося сидіти на межі порожньої автостоянки біля автобази