Стівен Кінг - Воно

Воно вчепилося іклами в його язик. Та що б там не було, йому й досі було смішно. Навіть у цій чорноті, пожбурений слідом за Біллом, ледь тримаючись за язика потвори, яку й словами не описати, за той єдиний його зв’язок із власним світом, попри біль від Його отруйного укусу, що затьмарював його мозок червоним туманом, йому однаково було збіса смішно. «Зацініть, чуваки: диск-жокеї вміють літати!»

Ще й як уміють.

Річі перебував у непроникній пітьмі (він навіть не здогадувався, що така чорна пітьма взагалі може десь існувати), летів зі швидкістю, яка здавалася йому мало не швидкістю світла, і його трусили, як тер’єр — щура. Він відчув щось попереду, присутність якогось колосального трупа. Це той Черепаха, про якого заводилося слабке Біллове голосіння? Певне, що так. Це був спорожнілий панцир, мертва шкаралупа. А тоді він проминув її, поринувши глибше в темряву.

«Оце так газуємо», — подумав він, і його знову кинуло в сміх.

Білле! Білле, ти мене чуєш?

— його нема, він у смертевогнях, відпусти! ВІДПУСТИ!

(Річі?)

Неймовірно далеко, неймовірно глибоко в чорноті.

Білле! Білле! я тут! хапайся! хапайся заради Бога!

— він помер, ви всі мертві, ви застарі, хіба ти не розумієш? а тепер ВІДПУСТИ!

Агов, курво, ніколи не пізно вжарити рок-н-рол!

— ВІДПУСТИ!

Віднеси мене до нього, і я ще подумаю.

Річі!

Ближче, дякувати Богу, він уже ближче…

Я йду, Великий Білле! Річі поспішає на допомогу! Врятую твою стару тріснуту дупу! За мною висить боржок ще з того дня на Нейболт-стрит, пам'ятаєш?

— відпусТИ-И!!!

Тепер Йому було дуже боляче, і Річі зрозумів, що Воно зовсім не очікувало його нападу, адже вірило, що лише Білл може з ним битися. То й добре. Хай казиться. Річі не збирався з Ним вовтузитись: він не знав, чи можна Його взагалі прикінчити. А от Білла точно можна, і Річі відчував, що в Білла було обмаль часу, зовсім обмаль. Білл наближався до якоїсь величезної та бридкої несподіванки. До чогось, про що взагалі краще не думати.

Річі, ні! Повернись! Це кінець всього сущого! Це смертевогні!

Певне, це те, шо вмикаєш опівночі, як їдеш собі катафалком, сеньйор-ре… то є ти, моє миле дитятко? посміхнися, шоб я тебе вгледів!

І зненацька Білл був там, шурхотів темрявою

(по праву руку? по ліву? тут не було напрямку)

з того чи іншого боку. А трохи за ним Річі побачив/відчув, як щось хутко суне до них, і сміх закляк у його горлянці. То був бар’єр дивної форми поза законами геометрії, і людський розум не міг її зрозуміти. Натомість він розшифрував її, як зумів, — так само, як показав Його форму у вигляді Павука — і Річі побачив сіру стіну з титанічних скам’янілих кілків. Ці кілки безкінечно тягнулися вгору та вниз, наче пруття клітки. З-поміж них виривалося тьмяне світло. Воно сяяло та рухалося, всміхалося та шкірилося. Світло було живим.

(смертевогні)

Ба навіть більше, ніж живим: воно було сповнене сили — магнетизму, гравітації та, мабуть, ще чогось. Річі підкинуло, смикнуло вниз, закрутило й потягнуло. Здавалося, немов він потрапив у камеру велетенського колеса. Він відчував, як голодне світло пожадливо ковзає його обличчям і що воно… думало.

Це Воно, це Воно, Його решта.

— відпусти, ти обіцяв мене ВІДПУСТИТИ!

Знаю, моє миле дитятко, та іноді я брешу — моя мамця лупцює мене за таке, але татусь давно махнув рукою.

Він відчув, як Білл полетів до одної з прогалин у стіні, відчув, як до нього потягнулися лихі пальці світла, і, сконцентрувавши всі сили в останньому зусиллі, сягнув по друга.

Білле! Руку! Дай руку! РУКУ, ТРЯСЦЯ ТВОЇЙ МАТЕРІ, ДАЙ РУКУ!

Білл вистромив до нього руку, пальці стискалися й розтискалися, а живий вогонь повзав та крутився на Одриній обручці, розмальовуючи