Стівен Кінг - Воно

братів Трекерів, бо мати не дозволяла йому гратися в бейсбол. То були хороші ліки, сильні ліки, тож Едді стрибнув до морди Павука, і, зачувши його жовтий гнилий сморід, приголомшений його потужною люттю та невблаганною рішучістю всіх їх знищити, він стрельнув з інгалятора в одне Його рубінове око.

Він відчув/почув Його лемент — цього разу не від люті, лише від болю, від жаскої, волаючої агонії. Він побачив, як суспензія осіла на криваво-червоній кулі; побачив, як крапельки біліють та занурюються в склеру, наче карболова кислота; побачив, як Його здоровенне око починає розповзатися, наче кривавий яєчний жовток, і текти бридким струмком живої крові, іхору та гною з личинками мух.

— Повертайся назад, Білле! — прокричав він залишками голосу, а тоді вдарив Його, і відчув, як його обпік млосний жар Воно, і жахлива мокра теплота підказала Едді, що його здорова рука просковзнула в Павучу пащу.

Він знову натиснув на спуск, цього разу стрельнувши ліками просто в Його горло, просто в його гнилий, злий, смердючий стравохід, а тоді спалахнув раптовий біль, наче опустився важелезний ніж: то Воно зімкнуло щелепи й відтяло йому руку мало не під самісіньке плече.

Едді впав на підлогу. З нерівного обрубка бризкала кров. Краєм ока він бачив, що Білл зводиться на тремкі ноги, що Річі йшов до нього, гойдаючись та спотикаючись, як п’яниця на ранок після бурхливої ночі.

— едсе…

Десь далеко. Не має значення. Він відчував, як усе витікає з нього разом із життєдайною кров’ю… уся лють, увесь біль, увесь страх, уся бентежність та страждання. Він здогадався, що вмирає, проте він почувався так… о Господи, так ясно, так прозоро, наче він був шибкою, яку начисто вимили, і тепер вона пропускає всеньке світло неочікуваного світанку — таке яскраве та величне, що можна було й злякатися; о Господи, світло, бездоганно раціональне світло, яке просто зараз очищує горизонт від темряви — щосекунди вже в іншому місці.

— едсе о боже білле бене хто-небудь йому відтяло руку, його…

Він поглянув на Беверлі та побачив, що вона плаче. Вона ледве підняла його однією рукою, і сльози котилися її щоками; він помітив, що вона зняла блузку й намагалася зупинити кров і кричала по допомогу. А тоді він поглянув на Річі й облизнув губи. Згасав, він згасав. Ставав яснішим, прозорішим, спустошувався, з нього витікали всі нечистоти, і він очищувався, аби всередину могло потрапити більше світла. Якби в нього було трохи більше часу, він би їм все розказав про це, розповів мораль власної байки: «Це непогано, — почав би він. — Це зовсім непогано». Та спершу Едді мав сказати дещо інше.

— Річі… — прошепотів він.

— Що? — Річі став навколішки і з відчаєм дивився на нього.

— Не клич мене Едсом, — сказав він і всміхнувся. Він повільно звів руку й торкнувся щоки Річі. Той плакав. — Ти ж знаєш, що я… я…

Едді заплющив очі й замислився, як докінчити фразу, і поки він думав над цим, він помер.

6

ДЕРРІ / 7:00-9:00 РАНКУ

До 7:00 вітер у Деррі розігнався до тридцяти семи миль на годину, а деякі пориви сягали швидкості сорока семи миль. Гаррі Брукс, синоптик з «Національної Погодної Служби», чия філія розташовувалась у Бенгорському міжнародному аеропорті, занепокоєно подзвонив до головного офісу «НПС» в Огасті. Він повідомив, що вітри, які дули з заходу, закручувались у дивне півколо, якого він раніше ніколи не бачив… на його думку, це більше скидалося на дивний різновид місцевого урагану з осередком в окрузі Деррі. 0 7:10 головні радіостанції Бенгору передають перші штормові попередження. Вибух електричного трансформатора біля автобази Трекерів позбавив світла всі вулиці біля Пустовища з боку Канзас-стрит. О 7:17 зі страшним тріском упав старий-престарий клен, який ріс у Пустовищі з боку Старого Відрогу, — він зрівняв із землею крамницю «Нічна сова», що стояла на перетині Меріт-стрит та Кейп-авеню. Старого міського мецената на ім’я Реймонд Фоґарті вбило, коли на нього впав пивний холодильник. Це був той самий Реймонд Фоґарті, який, виконуючи обов’язок священика Першої методистської церкви міста Деррі, головував на похороні Джорджа Денбро в жовтні 1957 року. Клен зірвав достатньо дротів, щоб відрубати електрику і в Старому Відрозі, і в дещо моднішій забудові Шербьорн Вудс, що розрослася одразу за ним. Годинник на вежі Баптистської церкви Благодаті Господньої не пробив ні о шостій, ні о сьомій. О 7:20, три хвилини після того, як завалився клен у Старому Відрозі, та приблизно за годину й п’ятнадцять хвилин після вибуху в цьому районі всіх туалетів та дренажних труб, годинник пробив тринадцять разів. Хвилину по тому в шпиль ударила блакитно-біла блискавиця. Гізер Ліббі, дружина священика, саме визирнула з кухонного вікна прицерковного будиночка, і пізніше вона розповідала, що башта «підірвалася, немов динамітом начинена». На вулицю посипалися побілені дошки, уламки балок та швейцарські пружини й коліщата. Шпичасті залишки башти загорілися та швидко згасли під дощем, який уже перетворився на справжню тропічну зливу. Вулиці, що спускалися до торгівельного кварталу в центрі міста, перетворилися на запінені річки. Течія Каналу під Головною вулицею супроводжувалася рівномірним тремким ревінням, і люди занепокоєно зиркали одне на одного. О 7:25, коли по всьому Деррі ще розходилася луна від вибуху башти на церкві Благодаті, прибиральник, який щоранку (окрім неділі) ходив вичищати ванни та басейни в «Спа Воллі», побачив таке, що загорлав і вибіг на вулицю. Цей чоловік, який пиячив з першого семестру в Мейнському університеті впродовж останніх дванадцяти років, заробляв самі копійки — ясна річ, його справжньою платнею був цілковитий, ніким не обмежуваний доступ до залишків пива, що лишилися в кегах під шинквасом з попереднього вечора. Річі Тозіер міг пам’ятати його — це був Вінсент Карузо Таліендо, краще відомий своїм п’ятикласним ровесникам як Віскряк Таліендо. Коли він мив підлогу того апокаліптичного ранку в Деррі, поступово наближаючись до бару, Вінсент побачив, як усі сім важелів на пивних кранах — три «Бада», два «Нарраґансетти», один «Шлітц» (більш відомий осоловілим завсідникам «Спа Воллі» як «Шпіхва») та один «Міллер» — нахилилися, немов їх опустили сім невидимих рук. Пиво побігло з них струмками золотаво-білої піни. Вінсент кинувся до них, загадуючись не про привидів чи фантомів, а про те, що до каналізації втікають його ранкові дивіденди. Наступної миті він вибалушив очі й різко загальмував, і з його горлянки вирвалося нажахане виття та луною прокотилося в порожній, засмердженій пивом печері, якою насправді був «Спа Воллі»: пиво поступилося потокам артеріальної крові. Вона вирувала в