Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

партійної конференції він кілька разів одвідує Гетьмана, і Гетьман знов висловлює бажання покликати Міхновського до державної праці. Мені довелося передати пану Гетьману постанову нашої партії, що ми — політичні однодумці Міхновського — цього дуже бажаємо, але при умові введення Міхновського в склад правительства. Тоді Гетьман запропонував нам осягнути порозуміння між нашою партією і головою кабінету, і, щоб такому зближенню допомогти, взяв на себе ініціативу в справі прийому головою кабінету делегації від нашої партії. Але практичних наслідків од цього вже не могло бути. Наступали критичні осінні дні.

До Києва на заклик «Національного союзу» з’їздилися члени Всеукраїнського національного конгресу. Хоч Хліборобсько-демократична партія до «Національного союзу» не належала і до його соціально-революційної політики ставилась вороже, але в скликаному ним конгресі ми рішили взяти участь. Тому в делегаціях з провінції були і члени місцевих відділів нашої партії. Ми ще не передбачали тоді неминучої катастрофи і сподівалися удержати конгрес в рямках легальної співпраці з гетьманською владою. Про порозуміння Винниченка і інших верховодів «Національного союзу» з більшовиками ми, розуміється, не знали. Але знав про це гетьманський уряд. У відповідь на революційну тактику проводирів «Національного союзу» появився акт про федерацію. Зібрання конгресу рішуче заборонено. Ми, хліборо-би-демократи, опиняємось між вибухом споконвічної української анархії і вибухом такого ж споконвічного її наслідку: шукання порятунку у сусідів. Разом зо всіма українськими державницькими елементами, в тім числі і з самим паном Гетьманом, ми в цій боротьбі українських необузданих стихій губимо ґрунт під ногами. Разом з Українською Державою перестає існувати і найбільше державницька Хліборобсько-демократична партія. Своїх відносин до дальших подій вона вже не в стані була, як організація, вирішити. Деякі члени партії на власну відповідальність взяли участь в повстанні; інші навпаки, цю участь в повстанні як найгостріше осудили. Але оці розходження були тільки на верхах, бо загал партії — козаки і селяни-хлібороби — в повстанні проти влади гетьманської участі не брав.

Міхновський і я належали до тих, що дали себе захопити подражненим національним почуванням. Нація одвернула в цей мент наші думки од Держави. І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтелігенції: ніби тільки ця невеличка частинка інтелігенції і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсності. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє і не дозволив нам хоч би так вірно оцінити політичну ситуацію, як оцінили її сини наших козаків і селян-хліборобів, що в сердюцьких полках стали до боротьби за Гетьмана як за Голову і як за Символ Української Держави.

Нашвидку зібрана нарада перебуваючих тоді в Києві членів партії посилає мене і Любарського-Письменного до Одеси, аби протиділати там ворожим до України впливам на представників Антанти. Міхновський з першим потягом виїздить до Харкова, до Запорозького корпусу, який мав стати головним центром цілого повстання. Там він тісно сходиться з командуванням цього корпусу і свій вплив використовує для того, щоб вирівняти тертя між конкретно життєвими тенденціями військового командування і революційною легковажністю та загонистістю представників тріумфуючої української соціалістичної демократії. Залишаючи себе навмисне в тіні, Міхновський допомагає виплисти нагору кращим елементам з-посеред повстанців. Мабуть, не без його впливу, вже в розгарі повстання, командування Запорозьким корпусом, щоб рятувати Державу од розвалу, робить спробу примирення повстанців з гетьманською владою. Але в щирість цих заходів в Києві вже не могли повірити, і сама ця спроба була якась нерішуча, несміла.

Тим часом швидким кроком насувалась катастрофа. До Києва вступила Директорія. Її нездарність правити державою виявляється швидше, ніж можна було сподіватися. Замість використати залишений Гетьманом і вже налагоджений державний апарат, почалось безумне руйнування його. Більшовики, які тільки цього і ждали, почали швидко просуватися на Україну. В послідню хвилину перед віддачею Харкова більшовикам Міхновський виїхав до Києва. Я повернув тоді з Одеси, і ми зустрілись з ним в Києві вже при Директорії. Не хотілося вірити, що все загублено. Міхновський набирає групу старшин генерального штабу і з ними виїздить до Кременчука, аби допомогти полковнику Болбочану. Він не міг бути пасивним глядачем загибелі України. Приїздить до Кременчука Міхновський на день перед зробленим з наказу Петлюри арештом командуючого фронтом полковника Болбочана. Цей арешт остаточно дезорганізує оборону фронту. Війська Директорії починають розбігатися. Запорозький корпус відходить в глибокий тил на правобережну Україну. Міхновський занедужує на плямистий тиф, його кладуть в лікарню. Більшовики захоплюють місто, і Міхновський попадає до в’язниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновському вдається визволитись з в’язниці. Його інтернують на приватному помешканні під доглядом ЧеКи. Наближається рання весна 1919 року. Григорієв захоплює на кілька днів Кременчук, і це дає Міхнов-ському можливість виїхати з-під догляду ЧеКи на село, на Херсонщину. В той час в загонах Григорієва служило кілька старшин з кременчуцьких хліборобів, які особисто знали Міхновського. Ці старшини намовляють Гри-горієва закликати Міхновського до участі в організації його штабу, і Гри-горієв робить таку пропозицію Міхновському через сотника Прудкого. Міхновський цю пропозицію одхилив, хоч, здається, він де в чому допомагав штабу Григорієва. Принаймні випущені в той час Григорієвим відозви до населення — по своїй гарній, сочній українській мові і по закликах до бідніших і багатших об’єднатися для оборони України — нагадували нам своїм стилем і духом Міхновського.

Про дальші чотири роки життя Міхновського я мав тільки уривочні, розрізнені відомості. В часи евакуації Денікіна він був в Новоросійську, хотів виїхати за кордон, але не міг одержати потрібних віз від добровольчої влади і залишився на Кубані знову під більшовиками. Потім доходили чутки, що він дуже бідував, служив один час в кооперації і довший час працював як учитель чи завідуючий школою в якійсь козачій станиці. На початку 1924 року Міхновський повернув до Києва з наміром виїхати за кордон. Він почував себе вкрай перетомленим і хотів тільки відпочинку. В лютім місяці 1924 року я одержав од нього коротеньку записку з Києва. Він писав: «Ви цікавитесь становищем української церкви. Я був на службі Божій у Софії. Це чудово! Можу тільки сказати, як ті посли Володимирові, повернувшись з Царгороду: я не знав, де я, чи на землі, чи на небі. В цих журливо-побожних співах, можна сказати, виявляється душа цілої нації. Українська церква само-святна, в цім її слабість. Хтозна, що з неї вийде». Далі він писав, що хоче виїхати за кордон і потребуватиме там заробітку. «Я хоч і старий, — шуткував він, — а їсти хочу». Він просив допомогти йому порадою і