Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

ставиться він до нової класової партії хліборобів-демократів, в заснуванні якої я приймав участь. Міхнов-ський тоді стояв поза всякою партією, бо та «Українська народна партія», ініціатором якої він колись був і яка до революції майже нічим себе не проявляла, під час революції хоч і ожила, і числом дуже збільшилась, але, на думку Міхновського, вона не подавала надій на серйозний розвиток тому, що по характеру свойому могла черпати сили тільки з тоненької і хисткої верстви української націоналістичної інтелігенції. До того, на думку Міхновського, після зруйнування революцією старих форм державних, які зв’язували розвиток української нації, настав вже час для позитивної, будуючої і творчої, а не руйнуючої праці і тому в виборі гасел треба берегтись демагогії і бути щирим та обережним. Він вважав недопустимим грати на тимчасовім захопленні вульгарним соціалізмом політично несвідомих і неграмотних мас і на цій підставі на початку революції цілком розійшовся з своїми колишніми однопартійниками, що почали вже тепер звати себе «соціа-лістами-самостійниками» і почали прикидатися, ніби вони теж вірять в соціалістичні ідеали. Класова і консервативна ідеологія хліборобської партії була тим, що найбільш відповідало тодішньому державницькому світоглядові Міхновського, і він починає працювати в цій партії. Після звільнення Києва від більшовиків я, Міхновський, Липинський і інші учасники організованого хліборобського руху з’їздимось до Києва, радимось над новою політичною ситуацією і однодушно приймаємо тоді за основу дальшої політичної праці нашої пропоновані Липинським від самого початку революції — класовий принцип в організації громадській і принцип монархічний в організації державній. Через третіх осіб робиться розвідка для вияснення намірів німців і їхнього відношення до нашого монархічного напрямку.

Виявилось, що німці не знають, що їм робити з Центральною Радою, і самі ще шукають способу вийти з тяжкого становища, яке виникло з несерйозного управління державою правительством української соціалістичної демократії. Можна було тільки з певністю передбачати, що довго такого уряду німці не потерплять і будуть шукати якихсь нових політичних комбінацій. Ясно було також, що життєві інтереси привели цілу німецьку армію на українську територію і що німці, коли не знайдуть на Україні таких організованих груп, які були б здатні опанувати анархію і сотворити серйозну українську владу, то просто підпорядкують своїй військовій владі управління цілого краю, на основах звичайної окупації. Щоби запобігти такому сумному і катастрофічному кінцю української державності, було на нашій нараді вирішено: всім роз’їхатись негайно по провінції і відновити якнайшвидше — припинену більшовицьким наскоком — діяльність місцевих організацій Хліборобсько-демократичної партії. Найшвидше вдалося відновити нашу організацію в Лубнях.

Зорганізована в Лубнях при кінці березня численна хліборобська делегація — своїм демонстративним появленням в Києві, своїм протестом проти соціалістичних ексцесів правительства Центральної Ради і своєю виразно підкресленою вірністю державно-національним українським змаганням — показала і своїм і чужим, що на Україні єсть сили, які хочуть України, але для яких Україна не єсть синонімом анархії, розбишацтва або безвідповідальної гри в різні соціально-революційні експерименти. В той спосіб ця делегація відіграла також велику ролю в ділі національного відродження і політичної організації місцевих консервативних елементів.

Частина консервативних елементів, яка об’єднувалась біля будучого Гетьмана Павла Скоропадського і яка шукала виходу з руїни України не в поваленні української державності, а в реорганізації її форми в дусі української історичної традиції і в напрямі зміцнення самої Української Держави — знайшла піддержку для своїх планів власне в державницькій і протианархічній акції тих, що здавна національний український рух репрезентували. Більшість імущих і досі правлячих на Україні консервативних класів до всяких українських змагань ставилась вороже, бо вона в цих змаганнях бачила саму тільки анархію і руїну. Тому становище тієї частини цих класів, яка хотіла українські власно-державницькі змагання в їх консервативній формі піддержати, було незвичайно тяжке. Приклад лубенської делегації, складеної з дійсних людей землі — переважно козаків і селян-землевласників, яких не можна було запідозрити в соціальній революційності, але які разом з тим себе гарячими прихильниками української державно-національної ідеї заявляли, — зміцнив становище цієї українсько-державницької частини серед загальної маси місцевих консервативних елементів, збільшив її віру в свої сили і дав їй останній імпульс та рішучість для активної участі в будові Української Держави і для здобуття в ній влади.

В історичних днях київських хліборобських з’їздів, коли відроджена була традиційна Гетьманська Влада, Міхновського в Києві не було. Він саме тоді перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму. Але зараз по проголошенні Гетьманства політичні приятелі привезли автомобілем ще хорого Міхновського до Києва. Хлібороби-демо-крати вели переговори з Гетьманом про передачу до рук Міхновського Міністерства внутрішніх справ. Проти кандидатури Міхновського гостро виступили як представники національно-свідомих українських кіл, запевняючи Гетьмана, що при своїй різкій вдачі Міхновський розжене все міністерство, так і представники «Союзу землевласників», які в Міхновськім бачили людину, персонально зв’язану з багатьма діячами українського революційного руху, і тому, на їх думку, невдатну виявити суворості, необхідної, аби покласти кінець розкладовій революційній роботі. При таких з різних боків ідучих протестах Гетьман не зважився віддати до рук Міхновського (якого персонально зовсім до того часу не знав) внутрішньої політики в державі. Натомість Гетьман запропонував Міхновському пост бунчужного товариша, тобто становище свого постійного особистого радника. Довго Гетьман умовляв Міхновського прийняти цю пропозицію. Міхновський вагався і просив дати строку для обдумання. Він радився в цій справі зі мною, і я дав настільки рішучу, наскільки і фатально помилкову пораду: одмовитись. В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його — з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами, а з другого — на ще більші конфлікти з т. зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило б тоді відповідальним Міхновського.

Таким чином Міхновський і цілий провід Хліборобсько-демократичної партії (за винятком Липинського, що з дозволу партії зайняв пост посла Української Держави і дуже докоряв за опозиційну тактику мені і Міхновсько-му) опинився в опозиції до першого гетьманського кабінету Лизогуба. Перу Міхновського належить меморандум, критикуючий перші кроки кабінету Лизогуба і поданий Гетьману спільно чотирма опозиційними українськими політичними групами.

В літі того року Міхновський бере діяльну участь в житті Хліборобсько-демократичної партії і в дальшім теоретичнім розвитку основ партії, який йшов в напрямку наближення до тієї ідеології, що остаточно вже викристалізувалася на еміграції як ідеологія хліборобів-державників. Восени 1918 року бере Міхновський жваву участь у Всеукраїнській конференції партії в Києві. Як делегат од