Микола Іванович Міхновський - Суспільно-політичні твори

подати інформації про життя на еміграції. Я поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було б за кордоном улаштуватися, а щодо становища еміграції взагалі, то описав його так, як сам собі уявляв. Це була моя помилка. Картина життя еміграції вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист — цінний по свому основному мотиву. Не бренить в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Я старався в дальших листах оживити надію на краще, але цього осягнути мені не вдалося. Він остаточно вже загубив віру в життя, в свої сили... Третього травня 1924 року його не стало. Він позбавив себе життя...

Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би міліони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкислородній атмосфері нашої інтелігенції запалилися цим вогнем тільки одиниці. О, як мусило заболіти серце тих українців, які святий вогонь любові до своєї Батьківщини в собі мають, після звістки, що життя його згасло... І згадуються мені останні хвилини, коли ми були разом. Це було на початку січня 1919 р. в Києві. Він похапки збирався їхати з десятком старшин, рятувати фронт під Кременчуком. Бадьорий, енергійний, з виразом активної турботи за долю України в очах. Він поспішав, прощався і твердою, швидкою стопою, з жовнірським клунком на плечах вийшов з дому. Я кинувся до вікна, щоби ще раз поглянути на його милу постать. Падав густий, лапатий сніг, він швидко скрив його обрис на обрії і замів його сліди на подвір’ї.

Для оцінки праці Міхновського не настав ще час. І ці мої рядки, складені на могилу Найдорожчого Друга, такою оцінкою не мають бути. Але вже сьогодні, в цій ще близькій перспективі, зарисовуються виразно і великі заслуги і — неминучі в кожній праці — помилки Покійного.

Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед українців в полум’я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки.

Але життя його увірвалося раніше, ніж він встиг показати шлях для здійснення оцього, його великим серцем породженого, національного ідеалу. Питання політичної тактики остались у нього нерозроблені, і в цих питаннях були у нього помилки і хитання. Одначе і в цих помилках і хитаннях намічався вже виразний шлях, по якому його розум йшов до здійснення заповітів його серця.

Від соціально-революційної націоналістичної демагогії з часів молодості Міхновський все більше схиляється до ідеології державницької в другій половині свого життя. Разом з тим він вчиться цінити більше, ніж «міцну своїми потугами» сліпої руйнуючої стихії «чернь дніпровую», — і більше, ніж «плодну матку» української емоціональної революційної анархії — консервативні, здержуючі і організуючі сили нації. Він все ясніше усвідомлює собі, що, як в житті одиниці, так і в житті громади-нації, нінащо не здасться найбільший порив серця, коли його не взяти під міцне керівництво волі і розуму. Питання організації здержуючих, консервативних українських сил починає особливо інтересувати Міхновського в часах революції, по упадку Петербурзької держави. Бо тоді стає ясно видко, що самими лише національними почуваннями не можна збудувати своєї власної нової Української Держави на місці упавшої держави старої метропольної. Відтоді Держава в його світогляді починає переважати над пануючою над ним досі неподільно Нацією. І хоч хвилинами його чуттєва революційна вдача бере ще верх над наукою досвіду, і хоч хвилинами націоналіст переборює ще в нім державника, але основний напрям шляху, по якому він йде, остається незмінним. І на нас, його приятелях, коли ми хочемо його пам’ ять на Україні зберегти, лежить обов’ язок цей тернистий український державницький шлях далі своєю працею продовжувати.

Берлін. Квітень 1925 року.

Юрій Коллард. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна україна»

(Видання Союзу Визволення України; Перевидання, Вецляр, 1917)

Дуже я щасливий тому, що мені припала честь писати передмову до цієї маленької книжечки М. Міхновського, якою в 1900 році партією РУП була проголошена ідея «Самостійної і Соборної України». знаємо, що з маленького жолудя виростає кремезний дуб, так і з цього зернятка, кинутого на плодючий ґрунт України, зросла Велика Ідея — Національного Відродження Української Нації.

Оформлення цієї ідеї має свою історію.

Рівно 50 років тому, а саме восени 1897 року в Харкові на Великій Україні була заложена організація під скромною назвою: «Українська студентська громада». Тут треба сказати, що друга половина XIX століття визначилася повним занепадом почуття окремішності українського народу. Русифікаційна політика московського уряду обезкровила українську націю по-московленням майже всіх верств населення України.

В 1863 році вийшов закон, яким заборонялась популярна українська література, а законом 1876 року — всяке українське слово.

Робітництво по містах було чуже — московське, українським залишилось тільки селянство, але між народом й інтелігенцією не було ніякого зв’язку, — було велике провалля. Інтелігенція в своїй значній більшості одійшла до московського табору, а народ залишився самітним.

Тому не даром російський міністр Валуєв проголосив: «Нікакой Украіни не било, нєт і бить нє может!» Хоч у ліпших синів України не вгасла ще в серцях любов до рідного народу, до землі рідної, але назовні не могла вона активно виявитися. В кінці XIX століття ця ідейність, ця любов до Батьківщини, виливається у формі так званого «українофільства». В той час світ кипів у різних революціях. Кінчилася французька революція, що принесла світові ідею «свободи, рівності і братерства», народжуються різні інші течії «ущасливлювання людства», теорії Маркса та Енгельса з диктатурою пролетаріату і под. В Росії народжується партія декабристів, далі течія «народолюбства» — «хожденіє в народ», партії «Народна воля» та інші. Ці ідеї «народолюбства» приходять до нашої молоді через московські партії, до яких наша активна молодь і вступала, не вносячи до цих партій з собою ніяких українських національних домагань. Усі оці Желябови, Лизогуби, Кибальчичі та інші, всі вони були «плоть від плоті» та «кров від крові» синами української нації. (Атентат на царя Олександра II в 1880 році).

Тим часом українська інтелігенція винародовлювалась. Лівобережна змос-ковлювалась, правобережна полонізувалась, Галичина «рутенізувалась», Буковина німчилась і Закарпаття мадяризувалось.