Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 18.2 -

Наступні три дні я живу оточена любов'ю, але відчуваю певну відповідальність перед батьком Мирона. Я дала йому слово і тепер не знаю, як бути. 

Після моєї відмови Мирон більше не з'являвся в будинку батьків. А я ще згадую про Стаса і нашу останню розмову. З усіма цими новинами зовсім забула попередити Мирона про можливі проблеми. Може, варто зробити це просто зараз? 

Коли прошу Олену Станіславівну виділити мені її автомобіль з водієм, вона погоджується, але, звісно ж, питає для чого. Доводиться пояснити, що їду я в компанію, щоб з Мироном поговорити. 

Я розумію, що це можна зробити й телефоном, але про подібні теми варто говорити сам на сам. 

Поки мене везуть в офіс, трохи хвилююся. Не знаю, як пройде розмова з Мироном, але сподіваюсь, що він мене послухає. 

В приймальні нікого немає, і я починаю звикати до того, що помічниця Мирона завжди кудись зникає. Йду одразу до дверей, стукаю і відкриваю їх. 

Мирон сидить за робочим столом і переглядає папери. Він здається мені втомленим і роздратованим. Піднімає на мене погляд і помітно дивується. 

– Привіт! – кажу зніяковіло. – Ти зайнятий? 

– Щось сталося? – Мирон відкладає папери та уважно мене розглядає. 

– Я поговорити хотіла, – роблю ще один несміливий крок назустріч. – Але у тебе справи… 

– Сідай, – киває на крісло навпроти столу. – Я тебе слухаю. 

Роблю так, як він каже, і під прямим поглядом чоловіка сідаю на крісло. Накриваю долонею живіт і переводжу подих. 

– Мироне, з усіма цими подіями я забула розповісти тобі дещо, – кажу. – Перед аварією я зустріла в кафе Стаса Бойка. Він хотів, щоб я допомогла йому зустрітися з Артуром. Мені здалося, що він готує якусь провокацію проти тебе. 

– Тобі не здалося, – ледь помітно усміхається Мирон. 

– Що ти маєш на увазі? – дивуюсь. 

– Вчора хтось злив інформацію щодо контракту з Артуром. Ти сама розумієш, що це може означати. 

– Пробач. Якби я попередила тебе раніше, – відчуваю себе повною дурепою. Якби сказала про розмову з Бойком швидше, Мирон був би готовий до такого. 

– Ти тут ні до чого, Ясю, – зітхає Мирон. – Не хвилюйся. Я розберусь. 

– Що каже Артур? – питаю. 

– Поки нічого. Він ще не знає, – хмикає. – А коли дізнається, розірве контракт. Йому не потрібні ненадійні компанії. 

– Я можу все йому пояснити! – випалюю. 

– Не треба, Ясю. Я сам розберусь, – зупиняє мене Мирон. – Це я винний у тому, що сталося. В компанії є хтось, хто працює на Бойка. Зараз служба безпеки шукає, з якого комп'ютера відбувався злив інформації. 

– Зажди! – знову втручаюсь. – Але ж деталі контракту доступні не всім. Точно так само, як і хід робіт. Це ж певні люди в цьому задіяні. 

– Так, – киває. – І їх не так багато. 

Мені здається, що це ще гірше. Зрадник хтось з близького оточення Мирона, і він також це розуміє. 

Я дуже хочу якось йому допомогти, але не знаю як. Єдине, що можу зробити – це поговорити з Артуром. Так, він розізлиться, але я спробую все пояснити. А ще попрошу ні в якому разі не працювати з Бойком. 

– Мироне Дмитровичу, – на порозі кабінету з'являється Денис – начальник служби безпеки. – У мене є інформація. 

– Заходь, – Мирон киває на крісло поруч з моїм. Він мене не проганяє, тому залишаюсь сидіти на місці. Все-таки цікаво, що це за інформація. 

– Я можу розповідати? – Денис дивиться на мене, а тоді на Мирона. 

– Так, звісно! – киває. 

Те, що Мирон мені довіряє – дуже приємно. Він і думки не припускає, що я можу бути тією людиною, що злила інформацію. Та з іншого боку, навіщо мені це? Хіба що, щоб Мирона підставити… 

– Нам вдалося знайти комп'ютер, з якого скачувалась інформація, – говорить Денис. – Він належить вашій помічниці. 

– Дякую, Денисе. Можеш йти, – Мирон відповідає спокійно, наче був готовим до такої відповіді. 

Коли Денис йде, Мирон підводиться на ноги таа наближається до панорамного вікна. Стає до мене спиною і ховає руки в кишені штанів. Я розумію, як йому зараз, але уявлення не маю, як допомогти.

Також встаю з крісла і повільно наближаюсь. Стаю поруч, а тоді дуже невпевнено торкаюсь долонею його спини. Відчуваю, наскільки напружений Мирон. А може, це мій дотик робить його таким? 

– Мені шкода, – шепочу те, що перше в голову приходить. 

– Мені теж, – відповідає і повертається до мене обличчям. – Пробач, Ясю. Я такий ідіот… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍