Слава Світова - Теплі історії в конвертах

це, мабуть, мама чи бабуся Автора. Лагідний голос спокійно повідомив, що Сергій удома... і він... відпочиває. Від несподіванки й розчарування я кинула слухавку. Везти мене назад додому вже було нікому. Автобуси розповзлися по ангарах, таксисти ж називали такі фантастичні ціни, що натомість можна було б купити власне невеличке авто. Отож я глибоко вдихнула й набрала номер Автора ще раз. Ледь стримуючи сльози, я сказала жінці, що приїхала здалеку, подітися мені ніде, і попросила назвати їхню адресу.

У таксі я сіла, коли до Нового року залишалося сорок хвилин. Самооцінка-ондатра жваво вигукнула «бувай!», нутрія навіть не попрощалася, і я скотилася до рівня польової миші.

Двері мені відчинила маленька елегантна жіночка у святковому білому костюмі з трояндою на комірці. За іронією долі того дня, це була єдина троянда з обіцяної купи. Побачивши Баріна, вона трохи скривилася, але забрала бідосю до кімнати й ласкаво сказала: «Нічого, звірю, потоваришуємо!» Тоді мені відлягло від серця. Ба-рін потрапив додому. У тій же кімнаті було накрито святковий стіл. На дві персони. А на дивані лежав Автор. З боку могло б здатися, що він зовсім не спав, а відважно душив підступну подушку, ногою відбиваючи атаку ковдри-кілера, проте хропіння нівелювало весь героїзм. Біля дивана стояли дві порожні пляшки з-під червоного шампанського...

«Сергійку, синку, до тебе дівчинка приїхала!» — спроба мами була не дуже успішною, і у відповідь пролунало щось по-неан-дертальськи: «Е-е-е-м-м-м-крхрх». Вона більше не наполягала, а запросила мене до столу. Новий рік ми зустріли вдвох. Незручні паузи господиня вирішила заповнити переглядом дитячих фото Сергійка, запропонувавши мені два важезних альбоми. Ось він уперше приймає ванну, ось він у колготках, що звисають до колін, ось він тягне руку за абеткою. Я вже майже почала куняти, як тут пролунав дикий тарарах. То чиясь петарда, кинута з балкона, розірвалася на нашому карнизі.

Автор підскочив із дивана, ледь не засунувши ноги в порожні пляшки замість капців, обвів кімнату каламутним поглядом і сфокусувався на мені. Було дуже дивно бачити, як таке прекрасне обличчя може трансформуватися в абсолютно непоказну прим’яту морду. «Привіт», — сказав він так холодно й байдуже, ніби ми були одружені років п’ятдесят і весь цей час я тільки те й робила, що несамовито псувала йому життя. Усе. Більш говірким і трохи схожим на себе місячної давності він став, лише приклавшись до животворного мамчиного холодцю і, звісно ж, до червоного шампанського. Коли пляшка спорожніла, він урочисто оголосив, що зараз повезе свою «наречену» знайомитися з друзями, і викликав таксі. Я тепло попрощалася з його мамою, поглянула на Баріна, який безтурботно заснув, накрившись свіжою газеткою, побажала йому доброї хомчиної долі й назавжди покинула цей дім.

На моє щастя, друзів, з якими мене збиралися познайомити, я вже знала. У них була велика квартира, де я знайшла собі тихий куток і провалилася в сон. Мені марився Барін у моїй новій шубі, моя мама зі своєю традиційною приказкою: «У нашої Нюри — ні ума, ні фігури»; матуся Автора, що без кінця повторювала: «Беріть ще салатик, хрінчик беріть»; бенгальські вогники й капітан Козлов.

Із сусідньої кімнати лунало: «Яка дівчина, бачили?! Завтра ж до рацсу! Богиня, вона ж варенням намазана...»

Уранці я побачила вже знайому картину — «Боротьба з ковдрою. Повернення». Хутко гримнула дверима й попрямувала в бік автовокзалу.

Місто було порожнім і мовчазним, як усі міста першого січня о сьомій ранку. У моїй душі було так само, якщо не враховувати ледь відчутного дзьобання. То прокльовувалися паростки мого власного дорослого досвіду.

Раптом мене наздогнав якийсь хлопець. Без зайвих церемоній він висмикнув один навушник із-під шапки і простягнув мені. «У-у-ті-кай...» — промурчав Мумій Троль, і це було настільки влучно, що я стала реготати посеред порожньої вулиці, а незнайомець разом зі мною. Мабуть, ми нагадували двох психів, але зупинитися було дуже важко.

— Андрій, — він зняв рукавицю й подав мені руку.

— Багіня! — зухвало сказала я.

Він уважно подивився на мене, — так, як дивляться лікарі та дільничні інспектори, і відповів:

— Кумедна ти, мала!

Як людині, яку знаєш п’ять хвилин, удається відразу зазирнути аж у глиб твоєї сутності? То, напевно, здатність споріднених душ чи кармічних близнюків. Іншого пояснення я не знайшла. До речі, досі. Ми пішки дісталися вокзалу, новий знайомий збігав у касу і приніс два квитки. Ні, Андрій не мешкав зі мною в одному місті, просто в нього був вільний час і палке джентльменське бажання провести мене додому.

Лишивши мене перед рідною хвірткою й навіть не зайшовши на чай, він дзвінко цьомкнув мене в щоку й помчав назад. Я більше ніколи не зустрічала цього веселуна, але завжди пригадувала з великою вдячністю. І сьогодні десь у моєму серці горить його віконце, по сусідству з іншими людьми, яких я дуже люблю.

Я тихенько зайшла додому, поставила на плиту чайник і стала спостерігати, як за вікном оживають вулиці, а люди квапляться в гості. На кухню зайшла мама. Побачивши мене, вона не стала розпитувати про поїздку, напевно відчувши, що відтепер у її доньки є невеличкий, але власний, а тому — безцінний, досвід. Ми просто сиділи й пили каву. Добре так сиділи.

Відтоді минуло стільки ж років, скільки було мені, коли я гріла переляканого Баріна в новій шубі. І якби хтось спитав, чи поїхала б я в чуже місто, знаючи наперед, чим усе закінчиться, я б відповіла ствердно. А як інакше?! Досвід, з якого приблизно на вісімдесят відсотків складаєшся ти сам, не купити ні в дорогому бутіку, ні на центральному ринку. Його треба здобувати в захопливих експедиціях, де прекрасні принци іноді виявляються звичайними п’яничками, а випадкові перехожі — добрими чарівниками. Життя не дає жодних гарантій, що дослідник повернеться цілим та неушкодже-ним, однак скільки сюрпризів буде на цьому шляху! Іти й дивуватися, дивуватися й іти...

Богдан Ковальчук. Номер триста тридцать три

Лист надійшов ранньої весни.

Того ранку Лариса копирсалася в напхом захаращеній рекламка-ми поштовій скрині, аж раптом серед усіх цих «Двері!», «Отримуйте святкові знижки!» та «Комп’ютерний майстер за помірну ціну» побачила пожовклий конверт старого зразка. На ньому каліграфічним почерком було виведено: ««Бахмутовій Ларисі Петрівні, м. Чернігів, вул. Реміснича, 31, кв. 76». Цидулка призначалася саме для неї, сумнівів бути не могло, бо ж адреса безпомильна, прізвище, ім’я, по батькові — також. Одначе від кого? Замість зворотної адреси було щось геть дивне: