Слава Світова - Теплі історії в конвертах

серед них найстаршим, отруювала його ще не ціловані вуста поцілунком відчаю... А він не здавався — пошерхла долоня мить тремтіла на рудому павутинні м’якого волоссячка, потім заплутувалася в чорних хащах кучериків іншого.

— Не бійтеся, діти! Я з вами! Вони ведуть нас лише фотографуватися. Миколо, витри личко, бо який будеш на пам’ятній знижці!

А в мозку, як у сильці, билася думка: «Хто з односельчан видав їх? Хто доніс окупаційній владі, що в їхньому класі вчаться євреї?» Згадав, як плакали діти, хапаючи його за поли піджака, коли він із Мойше, Давидом та Шимоном виходили зі школи.

— Ви залишайтеся, у вас усе гаразд із документами, — сказав йому тоді білявий нащадок арійців, сам зовсім ще дитина.

— Я — вчитель! Це мої діти, я піду з ними! — пропік поглядом...

Назустріч дивній процесії вийшов фельдфебель, чимось схожий на індика.

— Я — вчитель! Це мої діти, мої учні!

— Євреї!

— Ні, українці!

— Брешеш! Розстріляти! Його теж! — мляво махнув рукою.

— Зачекайте! Ми мусимо помолитися! — впали на коліна, перехрестилися. — Отче наш, іже єси на небесах... — залунало на чотири голоси.

Слова молитви білими голубами билися попід хмари, що розрядилися густим дощем та шаблями блискавок.

— Гер Шмідт! Вони християни, вони не євреї. Мабуть, Павло збрехав, — глянув благально на старшину їхній конвоїр.

— Не євреї, то й не євреї. Не мороч мені голови! Мій обід холоне. Геть!

Вони бігли полем... Вересові квіти горнулися рожевими голівками до їхніх босих ніг. ««Боже, як добре, що на першому уроці я навчив їх Господньої молитви!» Громи глушили дзвінкий сміх, дощі полоскали облич-чя. А в небі за хмарами сонце танцювало запальний танок життя!

Щодня ділися щиро частинками своєї душі з іншими, бо лиш так зможеш її вберегти від світорозхри-стань!

Бабця Стефа, яка віддала б життя за твоє щастя

Моя золота онучко!

Усе, що я можу тобі подарувати на твоє дев’ят-надцятиріччя, — свою любов. Пам’ятай, що ти для мене — найдорожча! Ніякі скарби ніколи не зрівняються зі щирими людськими почуттями. Дуже шкода, що в сучасному світі багато людей про це не знають, що готові виміняти сяйво очей на блиск золота, щирі сльози на карати діамантів. Грошелюб-ство та його сестра скупість — найгірші супутники людського життя, моя дитино. Хай найціннішим для тебе завжди буде багатство людської душі. А я, як завжди, розкажу тобі історію про свекра моєї тітки.

Цукрові півники танули на сонці, ковбаси випинали блискучі боки, наче змагаючись, хто з них соковитіша та товстіша, калачі духмянили повітря, перебиваючи запах літа, а булочки, мов ватага овець, розсипалися по стільницях... Ярмарок вирував!

— Тату, купи цукерку!

— А мені он той завиванець!

— Намисто, хочу намисто...

— Кожушину б мені справити...

Луку Леміша, який щойно повернувся з Гамерики, обступила чорноока, блідощока дітвора.

— Цить! — гримнув батько, і малі Лемішата, усі як один, проковтнули разом зі слиною останні склади слів-прохань.

— У нас нема грошей на ваші витребеньки, — відчеканив, мов кинув доларовою монетою до землі, Лука й