Слава Світова - Теплі історії в конвертах

««Україна, Чернігівська обл, м. Чернігів, просп. Миру, 33, готель «Україна», номер 333». Ані імені відправника, ані будь-якої іншої додаткової інформації. Що за маячня?!

Макулатура випала з рук Лариси просто на брудну долівку під’їзду, укривши паперовою скатертиною простір од залізних вхідних дверей і аж до ліфта. Думки про потребу купити хліба, молока, яєць та півкіло цукру тут-таки розвіялися. Тепер і в долонях, і в голові залишався тільки цей безнайменний лист, який завиграшки вивітрив з її свідомості все інше.

За мить Лариса відмикала двері своєї двокімнатки. Та ключ ніяк не бажав поринати в нутрощі замка, ніби навмисне відтяга-ючи осягнення таємниці конверта. Із квартири чулося суголосне нявчання трьох зозулястих кішок, які дещо придуріли від прудкості хазяйки, котра, гадали вони, примудрилася метнутися до крамниці й назад не більш як за дві хвилини.

Нарешті двері піддалися. Лариса чи не олімпійським стрибком подолала відстань із коридору до кухні, де в шухляді столу скніли ножиці.

Паперової пошти вона не отримувала щонайменше років десять: уся робоча переписка відбувалася, певна річ, через комп’ютер, а тому нетерплячка, що нині верховодила жінкою, нагадувала хіба дитячі очікування подарунків од святого Миколая. Вона шукала вимріяні ножиці, розкидаючи кухонне начиння поверхнею столу навсібіч, а відтак облишила недолугі потуги та взялася обривати тоненьку смужку паперу від конвертика — дуже акуратно, щоби не зашкодити вмістові, та водночас прудко.

Із коридору до кухні боязко зазирали кішки — усі три одночасно. «Певно, через самотність геть клепки розгубила, — міркували ті. — Навіть смаколиків не купила, то яка ж тепер користь для нас, бідолашненьких кішечок, із цієї високої білявої жінки в недоладних окулярах?»

У березневім світлі, що прозирало до кухні крізь давненько немиті вікна, зблиснув аркуш дорогого глянцевого паперу, складений удвічі. Лариса пожбурила зайвий тепер конверт у напрямку смітника, вдихнула побільше повітря (тут і досі господарював запах сніданкової яєчні) і, розгорнувши листа, почала ковзати очима по рядочках.

Минуло лишень декілька миттєвостей. Ларисині очі спершу полізли на лоба, а затим вона взагалі мусила присісти на недоладну триногу табуреточку, щоби, бува, не зомліти.

У листі йшлося:

«Моя люба Ларо!

Ми не бачилися, здається, уже сотню років. Утім, я весь цей час пильно стежу за тобою, цікавлячись твоїм життям. Бо любов, яку я відчуваю до тебе, -вічна, не підвладна жодним часово-просторовим рамкам, які нині зробилися аж надто важливими у життях людей...

Пригадую, як колись давно ти полюбляла свої дні народження, чекала на них, щоби влаштувати грандіозні гуляння для всіх твоїх друзів! Я теж був присутнім коли не на всіх, то на більшості з тих святкувань. Власне, ти не так тішилася з подарунків, як із того, що можеш побути разом з усіма запрошеними людьми, поспілкуватися та донесхочу насміятися, даруючи гарний настрій усім довкола.

Невдовзі тобі має виповнитися тридцять. І я вирішив улаштувати для тебе невеликий подарунок, на який ти, моя люба, безумовно заслуговуєш. На твій ювілей винайнято й оплачено номер у готелі, назву й адресу якого ти бачиш у полі зі зворотною адресою.

Щиро сподіваюся, що ти не відмовиш мені в насолоді відсвяткувати таку важливу дату разом із тобою, оскільки впродовж усіх цих років я ні на мить не припиняв любити тебе...

Обіймаю та сподіваюся на зустріч,

твій Б.»

Листа, про що говорила дата в кінці, було складено позавчора — першого березня. День народження Лариса мала, відповідно, ниньки, проте вже так давно його ніяким чином не справляла, що забула про існування такого свята взагалі. Та й чи свято це? Кожен прийдешній рік вирізає на обличчі зморщечки, натякаючи, що силу часу згаяно намарно, його ніколи не повернеш...

Але менше з тим. Хто, на Бога, такий Б.? Лариса взялася гарячково згадувати всіх колишніх однокласників, затим — одногрупни-ків із філологічного факультету. Далі пішли досить сумнівні постаті з компанії брудних, патлатих неформалів, із якими вона замолоду проводила веселенькі дні то в підземному переході з гітарами, то на Десні, вигадуючи щораз більш чудернацький спосіб згаяти години дозвілля.

Згадався Боря-Маза — один із цих найволохатіших металістів. Він був сліпим на одне око внаслідок якоїсь сутички з місцевими скінхедами, а ще — не вельми розважливим. І це м’яко кажучи. Тому навряд чи він спромігся б на такий чуттєвий текст.

Більше, власне, ніхто на літеру Б на думку не спадав.

Лариса відклала листа, підвелася з табуретки й роззирнулася. Монохромна, запилюжена кухня, монохромне, запилюжене життя, де її самоту розбавляли лише три вгодовані кішки, котрих вона колись приперла з вулиці не так через доброту, як для того, аби в її домі був іще бодай хтось живий. Якісь незрозумілі крихти, обгортки від цукерок та інше сміття — скільки ж вона тут не прибирала? Либонь, уже півроку. Та й чи потрібно, адже гостей у неї не буває взагалі.

Серед мотлоху вже третій тиждень мовчав її мобільник. Лариса виконувала роботу винятково через комп’ютер, тож стільниковий не озивався навіть голосами якихось там колег або шефа. Усе її животіння зводилося до екрана, клавіатури, безглуздих текстів на замовлення безперспективних фірмочок-одноденок, а ще — походів двічі на тиждень до крамниці кварталом далі.

«Хай навіть це буде той Боря! — міркувала Лара, принагідно вже вигадуючи, у яку з двох суконь ліпше убратися. — Давно зі мною нічого не діялося, а тут — пригода. Можливо, саме так мені в житті й написано?»

— Добрий день, — проговорила вона в мобільний після того, як через нього ж знайшла номер «України». — У мене на