Слава Світова - Теплі історії в конвертах

ще, Оленко, вона на хом’яка схожа... Пам’ятаєш ту мою мандрівку? Ні?! Ти що!.. Йой, вона наближається, дивиться недобре, а в руках чотири склянки з окропом. Оленко, я вже по телефону не можу, я тобі краще листа надішлю, дорога ще довга, акумулятор в ноуті живий, чекай!

Коли дівчині десь від сімнадцяти до тридцяти, вона має купу чеснот. Гарне густе волосся, стрункі ноги, талія (хоча би просто талія), виразні очі, можливість ефектно сумувати, не видаватися «депресивною бабою» тощо. Але за прокачку цих скілів Розробник може десь не додати. У моєму випадку слабким місцем була самооцінка. Вона залишалася десь на рівні самооцінки нутрії, прокачувалася тугенько й зі страшним скреготом. Оточення це добре бачило й безсовісно цим користувалося, тому навіть у піонерському таборі, де я влітку працювала вихователькою, мене звали не Ганною Євгенівною, а Анічкою чи Малою. Восьмирічки включно. Мене вважали добрячкою та симпатункою, але ніхто ніколи не називав «богинею», «жінкою мрії» чи ще якось епічно. Доки якось я не поїхала на чергові гастролі з інститутським театром гумору.

Він був запрошеним Автором. У світі веселих і кмітливих цей статус є таким поважним, що навіть наш зазвичай борзуватий і шалений капітан Козлов раптом переходив на «Ви» й поводив себе, як хлопчик, що виховувався мамою та бабусею, — тихесень-ко. Його ім’я звучало, наче пісні з репертуару Павла Зіброва, -лагідно та солодко: Сер-гій Со-ко-лов. Таке прізвище хотілося приміряти на себе, як святкову сукню. Особливо якщо твоє власне звучало доволі екзотично і якщо комусь вдавалося написати його правильно з першого разу, хотілося крутитися з криками: «Бінго! Це перемога!»

А ще Автор був настільки красивим і, як то кажуть, харизма-тичним, що чуваки з Men’s Health нервово сіпалися на обкладинках. Високий, стрункий, із волоссям кольору чернігівських чорноземів після зливи, зі здоровезними очима-маслинами... Я намагалася зайвого разу не перетинатися з ним, бо ці «маслини» мене дуже бентежили.

Після гри, звичайно, ушкварив бенкет для Нього. Автор зі свого гонорару придбав ящик червоного шампанського. Бризки від цієї шипучки покоївки, мабуть, ще довго відтирали зі стін готелю, згадуючи всіх нас «незлим тихим словом». Він елегантно наповнив пластикові стаканчики й неповторним оксамитовим баритоном виголосив тост. У ньому йшлося не про переможні здобутки нашої команди, не про перспективність і молодість, а про дівчину, від якої його загартоване серце тріпоче, з якою він хоче одружитися і яка, поза сумнівом, є богинею. Крапка. Якби в цей момент усі присутні не подивилися на мене, я б спокійно продовжила виколупувати цибулю із салату, бо самооцінка-нутрія такої фабули не могла навіть припустити. Ніколи й нізащо. Зі ступору мене вивела лише подруга Аля, яка прошепотіла на вухо: «Мала, який хлопчик, ми згодні!»

Наступного дня мій «наречений» продовжив серію сюрпризів. Він замовив у наш з Алею номер прикрашену новорічну ялинку, яку спітнілий таксист ледь допер, дивуючись таким забаганкам десятого грудня. У гості до нас завітали Дід Мороз зі Снігуронькою, були хлопавки, бенгальські вогники, частування і знову червоне шампанське. Він казав мені найчарівніші слова на світі, міцно обіймав і підхоплював на руки, а я все дивилася на це прекрасне обличчя й не могла повірити, що все це — мені, і за моєю спиною не причаїлася якась фатальна спокусниця.

Перед від’їздом нашої команди додому Автор запросив мене зустрічати Новий рік разом із ним і пообіцяв чекати на вокзалі з величезним букетом рожевих троянд. Звісно ж, на пропозицію я охоче погодилася й не знаходила собі місця двадцять найдовших днів до наступного побачення. Як у такому стані я примудрилася скласти всі заліки в інституті — то є загадка не менш цікава, ніж виникнення Стоунхенджа.

Маму я поставила перед фактом перед самісіньким святом. Це було на центральному ринку, де у студентські часи мене традиційно наряджали раз на Ялинку, раз на Великдень. Тоді мені купили шубку, в якій я здавалася собі шикарною феміною, у ній точно можна було б іти заміж. Вона мала форму церковного дзвону. З того дзвону стирчали дві худі ніжки, хутро було невідомого походження, але дівочому щастю моєму не було кінця-краю. Коли мати перераховувала гроші, пролунав знайомий скрегіт — то мої скіли самооцінки зростали з рівня нутрії приблизно до ондатри. Мям-лячи собі під носа щось про кохання, заміжжя та очі-маслини, я відкрила карти й почула у відповідь, що їхати в інше місто до ледь знайомого красеня — це дурня, і треба вірити мамчиному досвіду. Я зітхнула, покивала головою, але вперше в житті рішуче сказала, що мені потрібен свій досвід і я мушу його отримати. Ну... може, і не так уже рішуче, проте мама зрозуміла, що важелі впливу вислизають з її турботливих рук, наче живі карасі.

Що подарувати Авторові на Новий рік, я давно собі намислила, тому завітала до зоорядів. За той час, який ми провели наодинці, він устиг трохи розповісти мені про своє дитинство й ліпшого друга — хом’яка, що був єдиною тваринкою, яку дозволили завести батьки. Тому, звісно ж, я йшла купувати щокастика, який, за моїми міркуваннями, потішив би чоловіка моєї мрії найбільше. Баріна я відшукала доволі швидко. Він поважно дивився на мене крізь скло тераріума й мав багатий комір, за що й отримав своє благородне ім’я.

В останній день року ми з Баріном сіли на останній рейсовий автобус і вирушили назустріч долі. Дві години в дорозі душа моя виривалася з-під нової шуби, а в голові крутилося кіно, в якому красень із букетом троянд біжить прямісінько до мене. Мій пухнастий компаньйон теж не міг усидіти на місці, нарізаючи по банці кола, як то роблять мотоциклісти у бродячому зооцирку.

На вокзалі водій швиденько привітав пасажирів із прийдешнім та чкурнув здавати зміну, а ми з Баріном завмерли на платформі в очікуванні Автора. Народ розбігався по домівках з ялинками, а з трояндами не було нікого. Минуло півгодини, година, ми страшенно змерзли й засумували. Поряд стрибала жирна ворона, яка гордовито на нас зиркала, і в її карканні чулося: «Бу-га-га!» Ледь тримаючи банку під шубою, я знайшла таксофон і набрала домашній номер Автора. Мобільного в ті часи я ще не мала. Такими гаджетами могли похизуватися лише дядьки в золотих ланцюгах чи, знову ж таки, «золота» молодь. Ні до тих, ні до інших я не належала, тому дуже зраділа, коли здибала вкриту памороззю телефонну будку.

Мені відповіла жінка. Я мало не випустила з-за пазухи Баріна, але опанувала себе і зрозуміла, що