Слава Світова - Теплі історії в конвертах

— Чому ти плачеш, мамо? — знову і знову запитував мене син після того, як я поклала слухавку.

— Нічого, рідний. Це так, тато телефонував...

— Твій тато? І що? Чого ж тут плакати? Чи щось погане трапилося?

— Ні, сонечко, нічого поганого. Усе добре. Тільки сльози ллються.

— Напевно, від любові.

— Так, маленький, від любові...

— Розкажи мені.

— Розкажи... Це був довгий шлях, сину. Був біль і розчарування, порожнеча й безвихідь, голод, безсилля. Хотілося зачинити думки, що не давали спокою, замкнути, заховати глибоко в пам’яті, викинути ключі. Та щоразу якась сила виймала їх зі сховку, і знову й знову боліло серце. А потім було порозуміння. Через проживання болю, через зустріч «очі в очі», хоч і уявну. І час. довгий ще час потрібен був, аби прийняти, зрозуміти й відпустити.

— А зараз чому плачеш?

— Якщо рана велика, то хоч і вдала операція, а реабілітація ще довго триватиме, поки загоїться шрам. Та й той ще нагадуватиме про себе, щемітиме, нитиме, коли рану зачіпатимуть. Так і тут. Не можу ще спокійно сприймати... плачу щоразу, коли чую у слухавці: «Доню». Та це минеться, і залишаться тільки радість, легкість і вдячність.

Син міцно обійняв за шию.

— Люблю тебе, матусю. Ти в мене найкраща... Знаєш?

Лист десятий. І знову... Любов. «Дякую»

Давно не писала. Вибач...

Багато за цей час трапилося. Я вже зовсім доросла, дітки вже підросли, он мене доганяють. Розумні, талановиті, найкращі. А таланти ж твої, мені трохи перепало, а їм — як багатий посаг. Нехай на добро буде.

Я щаслива. А все тому, що не болить мені вже. Зрозуміла, відпустила і прийняла.

Хочу подякувати...

Дякую, тату, передусім за те, що дав життя. За ті схильності й таланти, жести й уподобання, які передалися мені, бо так побажала природа. Дякую за те, що все, що зі мною відбувалося, зараз є і буде далі, — воно викарбовує мене, дає силу й робить з мене ту людину, якою я маю бути. І навіть той біль, через який пройшла, розпач, розчарування потрібні були, напевно. Але я впоралася — прийняла й відпустила тебе. Тепер живу із батьком у серці, без постійного голоду, не намагаючись нічого довести чи заслужити. Просто живу своїм життям і насолоджуюся ним.

Знаєш, я таки стала актрисою. Неймовірно. Але й це від тебе. І не важливо, що не було тебе поруч, ті задатки, що ношу в собі від народження, дали про себе знати. І я таки здійснила свою мрію, а може, і твою. І твердо знаю, що ти мною пишаєшся, бо пишаюся собою передусім я.

Буває, ще защемить у серці, і сльоза покотиться, коли дивлюся чи читаю про татусів, але це не страшно, адже я жива. Я відчуваю. А шрами ж ніколи безслідно не зникають... болять.

Тому живи зі спокоєм у серці та знай, що дочка твоя щаслива.

Люблю тебе, ТАТУ!

Анна Єгорова. Барін у банці

— Оленко, мені ще півтори доби в тому потягу тарахтати, а зв’язок тут дуже млявий. І провідниця така сувора, щоки надуває, каже: «На полиці вже вкладайтеся». Я боюся, щойно на полицю вмощуся — вона мені бирку на пальця вчепить. А