Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

class="p1">— Ось бачите! — закричала вона. — Я вам казала, він понад тим, що вам примарилося! Він ненавидить марноту і усамітнився.

— Пробачте, — серйозно сказав отець Бравн. — Можливо, я був щодо нього несправедливий. Ви знаєте, куди він пішов?

— Здається, знаю, — відповідала хазяйка. — Коли він хоче побути один, то йде у монастирський дворик. Це в самому кінці лівого крила, за кабінетом мого чоловіка і за нашим музеєм. Ви чули, напевно, що тут колись і справді був монастир.

— Чув, — сказав священик, ледь помітно посміхаючись.

— Якщо бажаєте, — сказала його співрозмовниця, — підемо туди. Вам неодмінно треба оглянути колекцію мого чоловіка, особливо — «Багряний місяць». Ви чули про нього? Це величезний рубін.

— Мене цікавлять усі експонати, — сказав Хардкасл, — зокрема й Учитель.

І вони повернули на доріжку, що вела до замку.

— А я, — пробурчав Тома невіруючий, — хотів би знати, навіщо цей суб’єкт сюди явився.

Невгамовний френолог спробував зупинити його в останню мить і мало не схопив за фалди.

— Ваш череп… — почав він.

— …зараз лусне, — закінчив Хантер. — Так завжди буває, коли я приїжджаю до Маунтіґлів. — І він легко вислизнув з рук ученого.

Дорогою до дворика гості пройшли через довгий зал, де хазяїн виставив азійську дивовижу. За відкритими дверима крізь готичні арки виднілося світле небо над квадратним двориком, де колись гуляли ченці. Але очам тих, що прийшли, явилося щось надзвичайно вражаюче, навіть більше, ніж чернець, що встав з могили.

Це був немолодий чоловік, одягнений в усе біле, у блідозеленій чалмі, але з англійським рум’янцем і сивими полковницькими вусами; іншими словами — хазяїн замку, що ставився до чарів Сходу серйозніше, або буденніше, ніж його дружина. Говорити він міг тільки про східну культуру і філософію, а показуючи свої експонати, найбільше тішився не їх ціною і не рідкістю, а прихованому в них змісту. Навіть коли він приніс величезний рубін, можливо — єдину річ, яка і справді була безцінна, предметом гордости полковника була його назва, а не розмір.

Неймовірно великий камінь палав, як палало б вогнище крізь кривавий дощ. Але лорд Маунтіґл, безтурботно перекладаючи його з долоні на долоню, дивився в стелю і докладно розповідав про те, яке місце займає гора Міру в міфології гностиків.

Коли він уже викрив деміурга і провів вичерпну паралель між гностиками і маніхеями, навіть завжди тактовний Хардкасл став думати про те, як би змінити тему. Врешті-решт він запитав, чи не можна подивитися на камінь, а оскільки в кімнаті вже сутеніло, попрямував до дверей, що ведуть у дворик. І лиш тоді він відчув, як близько, майже поруч, увесь цей час стояв Учитель.

Дворик був звичний для монастирів, лиш готичні колони з’єднувалися знизу, так, що арки радше були подібні на вікна, а не двері. Ймовірно, ці стіни вимурували давно; проте було тут і дещо з новизни — над ними, між колонами, висіли завіси у східному стилі, виготовлені чи то з якихось намистин, чи то з легкого очерету.

Вони геть не пасували до сірого каменю і слабо пропускали світло, але це була не найбільша з недоладностей, на які кожен гість мав свій погляд.

Посередині дворика містився темно-зелений фонтан, у якому плавали водяні лілії і золоті рибки. Над ними височіла статуя. Вона сиділа спиною, і в такій позі, немов би у неї і голови немає, але навіть у сутінках, лиш по її контурах, було відразу видно, що створили її не християнські ченці.

Неподалік, на світлих плитах дворика, стояв той, кого називали Учителем. Його тонке обличчя було схоже на бронзову маску, а сива борода, що розвівалася віялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг його був синювато-зеленим; поголену або лису голову вінчав дивний убір, що радше вказував на Єгипет, аніж на Індію. Широко розплющені очі — саме такі, які малюють на саркофагах, — дивилися не то в порожнечу, не то на ідола. Хай як дивно він виглядав, та гості теж більше дивилися на ідола, ніж на нього.

— Дивна статуя, — сказав Хардкасл, трохи насупивши брови. — Геть не пасує до монастирського дворика.

— Від вас я цього не очікувала, — сказала леді Маунтіґл. — Ми власне й хотіли з’єднати великі релігії, Будду і Христа. Ви розумієте, звичайно, що всі релігії однакові.

— Тоді навіщо ж, — лагідно запитав отець Бравн, — шукати їх так далеко?

— Леді Маунтіґл хоче сказати, — почав Хардкасл, — що це — різні грані, як у цього каменя (захопившись новою темою, він поклав рубін на кам’яну перемичку або, якщо хочете, підвіконня між колонами). Але з цього не випливає, що ми маємо право змішувати стилі. Можна з’єднати християнство з ісламом, але не готику з арабським стилем, не кажучи вже про індуський.

Тим часом Учитель вийшов із заціпеніння, повільно перейшов на інше місце і став прямо перед ними, за аркою, лицем до ідола. Мабуть, він поступово обходив повний круг, як годинникова стрілка, але не відразу, а по шматочку, зупиняючись для молитви або медитації.

— Якої ж він віри? — запитав Хардкасл з ледь помітним нетерпінням.

— Він говорив, — благоговійно відповіла хазяйка, — що його віра древніша за індуїзм і чистіша за буддизм.

— А… — протягнув Хардкасл, невідривно розглядаючи у монокль загадкового Учителя.

— Побутує переказ, — повчально і м’яко сказав хазяїн, — що таке ж божество, але значно більше, стоїть в одній з печер священної гори.

Але розмірений плин лекції перервав голос, що пролунав із-за плеча лорда Маунтіґла, з пітьми музею. Почувши його, Хардкасл і Хантер спершу собі не повірили, потім розсердилися, а потім засміялися.

— Сподіваюся, я не завадив? — чемно запитав френолог, що невтомно служив істині. — Ось подумав собі, що ви, напевно, приділите хвилинку недооціненій науці про шишки людського черепа.

— Послухайте, що я вам скажу, — крикнув Томмі Хантер, — у мене шишок немає, а у вас вони зараз будуть!..

Хардкасл притримав його, секунду-другу всі дивилися не в дворик, а в кімнату.

Тоді це й сталося. Першим зреагував усе той же рухливий Томмі, цього разу — недаремно. Ніхто ще нічого не втямив, Хардкасл ще не згадав, що залишив рубін на широкій перемичці, а Хантер уже вправно стрибнув, як кішка, нахилився між колонами і наповнив дворик криком:

— Упіймав!

Але на мить, перед самим його криком, усі побачили те, що сталося. З-за однієї з колон вислизнула рука кольору бронзи або старого золота і відразу зникла, немов язичок мурахоїда. Проте рубін мов язиком злизало.

На каменях перемички у слабкому світлі сутінків уже нічого не виблискувало.

— Упіймав, — повторив, віддихуючись, Томмі Хантер. — Його важко втримати. Зайдіть спереду, допоможіть!

Чоловіки скорилися — хто кинувся