Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

двома джентльменами, які, голосно сперечаючись, проходили між головними павільйонами, чи, точніше, наметами. Праворуч від них містився прославлений провидець, чиє малинове помешкання цяткували чорні і золоті божества, багаторукі, як спрути. Можливо, вони свідчили про те, що не обділять його своєю допомогою; можливо, всього лиш втілювали мрію кожного хіроманта. Ліворуч стояло шатро френолога,[17] прикрашене набагато скромніше — черепами Сократа і Шекспіра. Як і личить істинній науці, тут були тільки біла і чорна фарби, тільки числа і креслення; а малиновий намет, де панувала тиша, заманював таємничим темним входом. Френолог на прізвище Фрозо — верткий смаглявий чоловік з неправдоподібно чорними вусами — стояв біля свого святилища і пояснював невідомо кому, що будь-яка голова виявиться такою ж значною, яку Шекспіра.

Ледве з’явилась якась пані, як він кинувся до неї і з вишуканою старомодною чемністю запропонував обмацати її череп.

Пані відмовилася з тією ввічливість, що більше скидалася на грубість, та ми пробачимо їй, бо вона саме була захоплена суперечкою. А ще пробачимо й тому, що вона була хазяйкою — леді Маунтіґл. Ніхто не сказав би, що вона непримітна: глибокі темні очі світилися якимсь голодним блиском, а бадьора, навіть люта посмішка дещо суперечила виснаженому обличчю. Її убрання було химерне, що відповідало тодішній моді, бо відбувалося це задовго до війни, яка так успішно навчила нас серйозности і зібраности. Одежа була схожа на намет провидця, з невиразними східними мотивами; її цяткували дивовижні, таємні символи. Однак усім було відомо, що Маунтіґли поміщалися, а якщо висловлюватися по-науковому, зосередилися на вивченні східної культури і східних вірувань.

Дивовижні прикмети пані відтіняли досконалу пристойність обох джентльменів. Як диктувала та допотопна мода, все у них було строго і бездоганно, від білих рукавичок до виблискуючого циліндра. Проте і вони різнилися між собою; Джеймс Хардкасл поєднував пристойність з вишуканістю, а Томмі Хантер — з деякою банальністю. Хардкасл був перспективним політичним діячем, хоча у світі цікавився чим завгодно, окрім політики. Можна, звичайно, сказати, що кожен політик багато обіцяє. Але, будьмо справедливі, Хардкасл немало й робив. Проте малинові шатра не викликали в ньому припливу діяльности.

— На мій погляд, — говорив він, вставляючи в око монокль, що своїм блиском робив жвавішим його суворе обличчя, — перш ніж сперечатися про магію, ми повинні встановити межі ще непізнаних сил. Такі сили, поза сумнівом, є, навіть у дуже відсталих людей. Факіри витворяють вражаючі речі.

— Ви хотіли сказати, шахраї? — з наївним виглядом перепитав другий джентльмен.

— Томмі, не плети дурниць, — сказала пані. — Вічно ти сперечаєшся про те, чого не знаєш! І справді, як школяр, що викриває фокусника. Твій хлоп’ячий скепсис давно застарів. Що ж до непізнаних сил, я вважаю…

У цю мить пані побачила когось, хто був їй потрібен, — незграбного чоловіка в чорному, що стояв у павільйоні, де діти закидали обручі на потворні фігурки, — і кинулася до нього, гукаючи:

— Отче Бравне, а я шукаю вас! Мені треба з вами порадитися. Ви вірите в пророцтва?

Той, до кого вона звернулася, безпорадно дивився на обруч у своїй руці.

— Я не зовсім зрозумів, — відповів він, — в якому значенні ви вжили слово «вірити». Звичайно, якщо це шарлатанство…

— Ні, ні! — закричала пані. — Учитель зовсім не шарлатан! Для мене велика честь, що він прийшов. Він провидець, пророк. І передбачає не якусь там удачу в справах. Він відкриває глибокі духовні істини про нас самих, про нашу справжню сутність.

— Атож, — сказав отець Бравн. — Якщо це шарлатанство, я нічого не маю проти. Хіба мало шарлатанів на таких базарах, однак ніхто й не сприйме їх серйозно! Але якщо вже йдеться про духовні істини, я вважаю, що це бісівська брехня, від якої треба триматися якнайдалі.

— Ваші слова парадоксальні, — з посмішкою зауважив Хардкасл.

— Я ніяк не второпаю, що таке парадокс, — задумливо сказав священик. — Як на мене, слова дуже прості. Якщо хтось маскується шпигуном і стане брехати супротивникові, шкоди не буде. Але якщо людина справді працює на ворога…

— Ви вважаєте… — почав Хардкасл.

— Так, — відповідав священик. — Я вважаю, що ваш провидець пов’язаний з Ворогом роду людського.

Томмі Хантер аж захихикав від задоволення.

— Що ж, — сказав він, — якщо так, тоді цей суб’єкт з коричневою шкірою просто святий!

— Мій кузен невиправний, — зітхнула леді Маунтігл. — Він і сюди приїхав, щоб викривати Учителя. Воістину, він став би викривати і Будду, і Мойсея.

— Ні, дорога сестричко, — посміхнувся Томмі. — Я приїхав, щоб тобі допомогти. Коли ці мавпи тут, я за тебе неспокійний.

— Ну ось, знову! — сказала леді. — Пам’ятаю, в Індії ми всі спочатку недолюблювали темношкірих. Але коли я переконалася в їх вражаючих духовних силах…

— У нас з вами різні погляди, — сказав священик. — Ви прощаєте темну шкіру, тому що хтось досяг вищої мудрости. Я прощаю вищу мудрість, тому що хтось іншого кольору, ніж я. Насправді мене не так уже й хвилюють духовні сили, моя справа — радше духовні слабкості. Та я ніяк не зрозумію, чим погана людина, якщо вона того прекрасного кольору, що й бронза, або кава, або темне пиво, або північний струмок, що пробивається крізь торф. По суті, моє прізвище означає той самий колір, так що в цьому питанні я трохи упереджений…

— Он що! — переможно вигукнула леді Маунтігл. — Я так і знала, що ви жартуєте.

— Та-ак, — промимрив Томмі Хантер. — Коли говорять серйозно — це хлоп’ячий скепсис. А коли він почне ворожити?

— Будь-якої хвилини, — відповідала пані. — Та це не ворожіння, а хіромантія. Але для тебе що одне, що друге — однаково...

— Мені здається, є і третій шлях, — сказав, посміхаючись, Хардкасл. — Багато що можна пояснити в природний спосіб. Ви підете до нього? Визнаю, я сильно заінтригований.

— Не терплю нісенітниць! — сердито сказав скептик, і його кругле обличчя почервоніло від злости. — Ідіть, ворожіть, а я піду катати кокоси.

Френолог, що маячив неподалік, кинувся до нього.

— Пробачте, — сказав він, — будова черепа набагато цікавіша. Ніякий кокос не зрівняється з вашим…

Хардкасл тим часом пірнув у темний отвір намету, зсередини почулися невиразні голоси. Том Хантер відповів френологові різко, показавши тим самим повну байдужість до переваг точних наук, а його кузина збиралася продовжувати суперечку зі священиком-коротуном, як раптом замовкла в здивуванні.

Джеймс Хардкасл вийшов з намету, і, судячи з блиску монокля та похмурого обличчя, здивування його було не менше.

— Вашого індуса там немає, — сказав він схвильовано. — Він зник. Якийсь чорномазий старигань прошамкав, що Учитель не бажає продавати священні таємниці.

Леді Маунтіґл, сяючи, обернулася до своїх гостей.