Iрина Давидова - Завидний холостяк, Iрина Давидова

- Ні, я так не вважаю. Але ми обидва пов'язали у своєму болю.

- Та йди ти до біса, Микита!

І я вирвалася з його захоплення і втекла в кімнату, де відразу ж закрилася у ванній.

- Ріта, Ріта, відкрий негайно, - почула різкий стукіт у двері, і прикривши очі, вперлася в неї спиною, - я не мав на увазі, що ти хвора, Ріта. Я кохаю тебе, і мені нестерпно бачити, як ти страждаєш. Ти ж знаєш, я заради тебе на все готовий.

Як же мені боляче від його слів. Як боляче. Навіщо він все це говорить? Навіщо?

Я повільно з'їхала на підлогу, і не стримавшись, тихо розплакалася. Він кохає, я знаю. Кохає.

Ранок знову виявився похмурим, але дощу на подив не було. Здається, погода вирішила мені підіграти й дозволила спокійно провести відкриття студії.

Сьогодні я прокинулася раніше чоловіка. Повернула голову і застигла поглядом на його профілі. Гарний він, добрий, кохає мене. А як мені повернути себе? Як почати жити повноцінним життям, а не думками про те, як би могло бути. Але може все ж варто дати другий шанс нашим відносинам?

Повернувшись набік, я пальцями торкнулася його ключиці. Обережно окреслила з одного боку, потім з іншого, і почула, як змінилося дихання Микити. Прокинувся. Хотіла убрати руку, але він виявився швидше за мене. Перехопив за зап'ястя і притиснув до грудної клітки.

- Микита, я…

- Ти довго будеш від мене бігати? - хрипким після сну голосом запитав він, а я почала жувати губи. - Ріта, нам потрібно поговорити. Так більше тривати не може.

- Я знаю. Я теж хотіла поговорити.

Він повернувся на бік, до мене обличчям. Під голову поклав праву руку. А лівою наблизив мої пальці до своїх губ. Поцілував, обпалюючи мою шкіру своїм диханням.

- Я розумію, що багато сімей втрачають дітей, і ми, на жаль, не стали винятком. І я знаю, що кожна пара проживає свою трагедію по-своєму. Але я страшенно не хочу, щоб ми потрапили під ще одну статистику.

- Ти про що? - я примружилася, дивлячись в його очі.

- Я не хочу руйнувати наші відносини. Ти мені потрібна. Я хочу, як і раніше завжди бути поруч, підтримувати тебе, обіймати, цілувати. Я хочу чути твій сміх і бачити світло в очах, ті іскорки, які горіли у тебе після нашого весілля. Я хочу кожну вільну хвилину проводити разом. Дивитися з тобою кіно, їздити на прогулянки, в кафе, куди завгодно. Тільки б разом.

Він говорив, а у мене перед очима спогади почали проноситися. Пам'ятала, більше як рік тому він покликав мене розвіятися після смерті дідуся. Пам'ятала те казкове місце, де вперше між нами трапилася близькість. Я навіть пам'ятала наш перший поцілунок посеред лісу!

Господи, рік тому, а таке відчуття, ніби вічність пройшла.

- А що ти хотіла сказати мені? - вирвав з думок голос Микити.

- Я? Я, я теж, Микит, - і діючи на емоціях рвучко притулилася до його губ.

На відкриття студії ми ледве не запізнилися. Занадто багато часу провели в ліжку. Микита ніяк не хотів мене відпускати, а я вирішила дати нашим відносинам ще один шанс. Ну а що як все зміниться? Раптом мені стане легше, і я знову захочу постійно бути з ним поруч. До того ж Микита не винен у тому, що сталося. Здебільшого я повинна звинувачувати тільки себе.

До відкриття прийшли практично всі учні набраних груп. Тільки, здається, один з дорослих був відсутній. Але це зовсім не критично. Дитячі заняття будуть вранці проводитися, а ось для дорослих я виділила вечір. Мені здається, так буде зручно всім. Принаймні я спробувала увійти в положення багатьох і врахувала прохання батьків.

Прогулюючись по студії й розповідаючи всім, де що знаходиться, я помітила, що я посміхаюся і поглядаю на Микиту. Не знаю, здається мені, або і правда в мені відкрилося друге дихання. А може все ж ранкові ласки так мене підбадьорили. Загалом, сьогоднішній день пройшов на ура. Я б навіть сказала пролетів. Ми провели перші заняття, познайомилися ближче, обмінялися даними та розпрощалися до середи.

Обід з ресторану привіз мені чоловік. І ми навіть трохи побешкетували з ним в душовій. А ось на вечір я залишилася одна. Мене ще чекало знайомство з хлопцем, який стоїть у мене за розкладом на сьогодні.

- Точно не хочеш, щоб я залишився з тобою? - запитав Микита перед виходом.

Я похитала головою, посміхаючись.

- Ні. Ти й так весь день зі мною перебував. Дай мені час скучити.

- Гаразд, але я заїду за тобою.

- Добре.

Він поцілував мене і пішов. А я полегшено видихнула. Сьогодні, безумовно, найкращий день за минулий місяць. Я розслабилася і просто насолоджувалася тим, що відбувається.

Кинувши погляд на годинник, зазначила, що до індивідуального заняття ще цілих дві години. Прикрила двері в кабінет, і прилягла на канапку. Благо на вході стояла охорона і завжди готова була мене попередити в разі приходу відвідувачів.

Боже, добре, що я додумалася поставити собі канапку в кабінеті. Для відпочинку саме те. Я не помітила, як заснула через вікно дивлячись на затягнуте хмарами небо. На телефон надійшов дзвінок. Прийшов учень.

Я швидко привела себе в порядок, переплела волосся, поправила одяг і видихнувши, вийшла з кабінету.

- Здрастуйте, - промовив молодий чоловік, який чекає мене в залі.

- Добрий вечір. Мене звуть Маргарита, і я буду вашим викладачем з танців.

- Максим. Дуже приємно, - посміхнувся хлопець, простягаючи мені руку.

Я кивнула і вклала в його долоню, свою.

- Мені теж. І так, приступимо? Ви коли-небудь займалися танцями?

- Так, років у дванадцять. Але тоді мені це не дуже до душі було. Хлопчаки мого віку в футбол ганяли у дворі, а я танцями займався. Прикро якось було.

- Розумію. Але наскільки я можу судити, тепер все інакше?

- Так, зараз я хочу зайнятися цим серйозно. Для себе, або може для майбутньої дружини, - хмикнув він, погравши бровами.

- Тобто?

- Ну, знаю дівчат, яким подобаються хлопці танцюристи. Вони, так би мовити, заводяться від цього.