Нідейла Нельте - Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте

19.10.

Тамалія

Все я зробила не так, занадто рано, не довіряє він мені, не готовий виговоритися, хоча здається, прекрасно розумію все, що міг би сказати, мало не думки чую.

Антер до болю стискає мене, замочивши пеньюар, якийсь час не віддає собі звіту, після зупиняється – різко, мабуть, приклавши масу зусиль і не здивуюся, якщо знову прокусивши губу.

– Вибачте мене, пані, – відсторонюється, відпускаючи.

– Мені на «ти» більше сподобалося, – посміхаюся.

– Вибачте, – спалахує.

Комунікатор, що лежить в кишені пеньюара, – звичка завжди тримати його поруч – впивається в ногу і я простягаю руку трохи поправити. Антер раптом здіймається, в мить опинившись на підлозі біля моїх ніг, стискаючи коліна:

– Не треба, будь ласка, я ніколи більше...

– Ти чого? – дивуюся, але тут же доходить: мабуть, вирішив, що без пульта я б до нього не відправилася. – Це ком, дивись, – дістаю, демонструю. – Твій пульт в сейфі. Він мені не потрібен, я б викинула його, якби...

– Що якби? – хрипко. Відпускає руки, що це у нього за «можна торкатися – не можна торкатися»? Не подаю виду, що помітила.

– Все складно, – зітхаю. – Вертайся в ліжко.

– Коли будете продавати?

– Ніколи. Клянуся.

Та коли ж ти вже навчишся хоча б підніматися відразу ж, а не стояти ще півгодини на колінах, з'ясовуючи, що тобі загрожує?

– Тільки не Амірі, благаю, не до неї, я все зроблю, наказуй... Тільки не до неї... Що завгодно... Краще назад на досліди... З колін не встану, будь-яку примху виконаю, тільки щоб ти не вертала мене...

Здається, мене теж затрсило, обхоплюю його голову.

– Ти що... – шепочу, – ніколи, не думай навіть, ніколи, клянусь тобі, я тебе їй не віддам, все зроблю, щоб ти навіть випадково до неї не потрапив...

– Що таке клятви господарів...

– Для тебе порожній звук, розумію...

Різко підіймає очі, в них ніби перемикається. Ну слава богам, хоча б не вирішує знову вимолювати прощення.

– Яке буде покарання? – глухо питає, покусуючи губу.

– Не буде ніякого покарання, – відповідаю. – Спати лягай.

– Але я ж такого наговорив...

– Я нічого не чула, – посміхаюся. – Тобі наснилося. Спи.

Акуратно піднімаюся, обходжу його, щоб не зачепити випадково. Так і стоїть на колінах, проводжаючи мене поглядом. Горе моє. Сподіваюся, всю ніч стояти не будеш?

Хочеться повернутися, обійняти, приголубити. Тільки, боюся, знову пересмикуватися почне.

Дурна я. Все зробила не так.

З ранку, ледь встигаємо поснідати, заявляється Олінка, дочка дорогого Корнеля. Є ж мужики, які на виключно жіночій планеті примудряються займати таке високе положення і відхоплювати собі гори грошей!

Попросивши Антера сидіти в себе і не висовуватися, зустрічаю її з найщасливішою посмішкою, яку тільки можу зобразити. Подружка, як-не-як, щоб їй в пеклі горіти тисячоліттями.

Молоденька вісімнадцятирічна погань... До шістнадцяти за дівчатками щільно стежать, при всіх вольнощах, які тут панують, все ж не дозволяють занадто вже рано заводити рабів-чоловіків.

На жаль, не можу її послати: вони з татусем знаходяться у мене в розробці, так як повинні вивести до Трьох Глав. Сподіваюся.

– Ну як він тобі, люба? – з порога починає щебетати це щось, яке ані жінкою, ані дівчиною я б не назвала. Гарненька, доглянута, в діамантах і дорогому платті гнила погань. Боже, яка огидна. – Я сама вибирала тобі раба, сподобався?

Хм... як на це відреагувати, цікаво? Спеціально мені «поганого коханця» підсунула? Не вірю, що не оглядала.

– Ти ж знаєш, це мій перший раб, спасибі тобі, так мило! – дякую.

– А пульт вже спробувала, усі кнопки? – очі горять, боги, як би стриматися і не вмазати їй в пику. Садюга погана!

– Звичайно, він так прикольно кричить! – посміхаюся. – Тільки потім лікувати потрібно, а то валяється колодою.

– Так навіщо лікувати, саме пройде, так цікавіше. Правда, – зверхньо кривиться, – я не подумала, він же в тебе один, поки гоїтися буде, нудно, а так від больового шоку завчасно здохне. Слухай, а там правда на твоєму пульті є кнопочка «збудження»? Начебто я чула, оновлений зразок?

А чорт його знає... Мені пригадалася розповідь про «пігулки», значить, напевно, жодної такої кнопочки немає? Або Аміра додала подібну функцію під кінець, з неї станеться?

– Дай подивитися! – прямо руку тягне, мало не слюна з рота біжить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно