Нідейла Нельте - Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте

20.10.

– Знаєш, – гарячково міркую, як бути, – прости, але це мій перший раб, і мені хочеться спочатку самій награтися. Бо вчора зустріли попередню господиню, так вона відразу ж до нього в штани полізла, я краще потім тобі дам, коли набридне... або ще собі іншого куплю. Тільки ж їх прогодувати потрібно, – додаю, щоб не надумала дарувати мені дубль два. – Багато грошей забирають, а я ж не така багата, як ти.

– Хочеш, поміняємося? – аж руки тремтять, та що ж вам всім так мій Антер потрібен?! Чорта з два я його кому віддам!

– Не хочу! – посміхаюся.

– Перша іграшка найулюбленіша? – ховає невдоволення за фальшивим розумінням. Милий, як же тобі пощастило, що вона тебе для мене вибирала. І як не пощастило всім іншим, хто потрапив до неї...

– Слухай, – знову починає, – а як він на коліна стає? Сам? Або змушуєш?

– Сам, звичайно, – тисну плечима.

– Я читала його історію...

Коза дрібна, краще б корисне щось почитала, яке задоволення можна отримати, читаючи історії рабів? Та ще й чужих. Що ж він тобі так дався, не було турботи! Не віддам!

– Він же раніше вільним був! Уявляєш?! Це ж такий кайф... Його довго привчали на коліна ставати, деякі, знаєш, самі готові, але це ж не те, а ось коли він не хоче, коли йому огидно, неприємно... Коли ще пам'ятає смак свободи...

Щоки розчервонілися, очі горять... Боже, та це – дівчина? Мати, кохана, цілителька? Споконвічно жіночі покликання. Цікаво, а якби тебе в рабство, люба? Довго б ти смак свободи пам'ятала?

Її погляд падає на свого власного раба, який тихо стоїть біля дверей.

– Гей, а ти що в нікудишній позі? – гнівно. – А ну на коліна, забув, як в моїй присутності стояти потрібно?

– Господиня не наказувала... – відповідає, намагаючись виконати, але кільце від повідця, надіте на гачок, не дозволяє.

– На коліна!

– Олінко, його кільце не пускає, – кажу.

– Його проблеми, що мені, вставати, чи що? – дратується.

– Давай я поправлю, мені не складно, – піднімаюся, намагаюся не поспішати, знімаю кільце з гачка, ледве стримуюсь, щоб не погладити волосся. Ще один нещасний. Сам боїться навіть руку простягнути, щоб це кільце прибрати...

Заспокойся. Ти не врятуєш всіх. Поки. Зате якщо успішно виконаєш завдання... може, хоч щось зміниться.

Хлопець опускається на підлогу, але Олінка вже забулася, що їй ліниво було вставати, підхоплюється, в руках хлист – довгий, з зазублинами.

– Через тебе пані Ямаліта змушена була підніматися! – кричить, б'ючи, хлопець скрикує, приймається вибачатися. Чим би відволікти?

– Гаразд, – кажу, – тобі ще додому з ним йти, не перестарайся.

– Доповзе, – цідить крізь зуби, знімаючи пульт з поясу. – Хочеш побалуватися?

Хлопець блідне, вчіплюється пальцями в килим.

– Повидираєш нитки – вб'ю, – каже «подруженько», натискаючи на кнопку гострого болю, хлопець падає, вигибається, кричить.

– Дай подивитися! – видирає мало не силоміць гребаний пульт, починаю розглядати кнопочки, судорожно міркуючи, що зробити. Не можу, не можу! Говорили ж мені, що емоційно я не готова до тривалої роботи під прикриттям, моє місце – в кабінеті з паперами! Ну і на короткочасних операціях.

– Та, в мене такий же, – повідомляю розчаровано, – нічого цікавого.

Відкладаю на стіл, вона хижо стежить за мною, але поки не відбирає. Тягне руку до поясу. Що, незвично без пульта?

– Покажи свій, – перемикається.

– Та такий же, – повідомляю, – в сейфі, ліниво діставати. Нічого особливого.

– А раба? Покажеш?

– Покараний, – кажу, – наказала лежати і не ворушитися.

– А за що?

– Так, обізвав мене.

– Обізвав?! – очі величезні, чорт, даремно я... – За це шкуру здерти потрібно! Можна я покараю?

– Ну може не мене, не знаю, – викручуюся. – Почула як він лається, не знав, що я слухаю, але я воліла вирішити, що на мене.

– Розумію, – гидко так, – хороший привід покарати... Слухай, а він справді огидний коханець?

Мені раптом стає прикро за Антера. Та якого біса!

– Дурниці! – кажу. – Це просто господиня у нього фригідна була, такого чоловіка не оцінила! Кращий з усіх, що в мене були!

Куди мене несе... Очі знову горять, твою мать, хотіла як краще...

– Ну ти ж у нас на реабілітації, після групового згвалтування?

Тактовна ти моя, а якби це була правда?

Опускаю очі:

– Покірний раб добре допомагає впоратися, – відповідаю зніяковіло. – І як це я сама не подумала, щоб прикупити?

– Ну, на їх фоні будь-який хорошим здасться, – глумливо.

– Знаєш, в мене і до цього чоловіки були, так що є, з чим порівняти.

Ось навіщо, ідіотка! Знову очі спалахують:

– Даси спробувати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно