Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

по авеню Жюно. Пізніше вони знову бачили, як він заходив з молодою дівчиною до будинку навпроти. Він сидів потемки біля вікна, гадаючи, що його ніхто не бачить. Але весь час палив; із моїх вікон у бінокль було видно кінчик його сигарети.

— І ніхто не здогадався, що він з поліції?

— Стен Гобсон вважав, що, якби йшлося про поліцію, то чергові мінялися б. А це був завжди той самий. Тож Стен вирішив, що він належить до якоїсь іншої банди, яка стежить за нами, щоб потім краще шантажувати. Було вирішено, що Палестрі треба вивезти з мого дому. Лючіа та Гобсон учора це зробили, скориставшися з машини Голлана.

— Певна річ, останній знав про це?

— Палестрі не хотів вибиратися, бо був переконаний, що, використавши його протягом року, ми вирішили його вбити. Довелося стукнути його по голові, бо він почав роздягатися. Але він устиг викинути свої туфлі та шкарпетки до саду.

— Ви були при цьому присутні?

— Ні.

— А ваша жінка?

— Що ви! Ми чекали, поки його відвезуть, щоб навести лад у малярні та його комірчині. Ще напередодні Стен вивіз його мольберт з незакінченою картиною.

— Під Ван-Гога?

— Ні, під Мане. Але, повірте мені, якщо тільки ви ще можете мені вірити, нічого я не знав про їхній намір убивати вашого інспектора. Я зрозумів це лиш тоді, як почув постріли.

Запала тривка тиша. Лиш тепер Мегре відчув, як він стомився, і вже з безпорадним співчуттям поглядав на старого голландця, який, сидячи навпроти, невпевнено простягав руку до пляшки з коньяком.

— Ви дозволите?

Вихиливши добрячу чарку, він спробував усміхнутися.

— В усякому разі, для мене все скінчилося, чи не так? І от я думаю, чото мені найбільше бракуватиме?

Картин, у які він угатив стільки грошей? Чи жінки, щодо якої в нього ніколи не було жодних ілюзій, та обійтися без якої він уже не міг?

— Ось побачите, пане Мегре, ніхто не повірить, що розумна людина може виявитися такою наївною.

І по хвилинній задумі додав:

— Лише колекціонери картин можуть мене зрозуміти.

А в сусідньому кабінеті Люка вже допитував Лисого Стена.

Ще цілих дві години в Сюрте грюкали двері, лунали кроки людей, що переходили з кімнати до кімнати, торохтіли, мов цикади, друкарські машинки.

І, як напередодні, десь лиш за північ нарешті погасли всі лампи.

— Я відвезу вас додому, мадемуазель. Тепер уже ви зможете спати спокійно.

Вони сиділи поруч на задньому сидінні таксі.

— Ви на мене сердитеся, пане Мегре?

— За віщо?

— Адже коли б я не злякалася й не втекла з дому, вам було б значно легше розслідувати цю справу?

— Певна річ, ми виграли б кілька годин, але наслідки були б ті самі.

Здавалося, він був не в захваті від цих наслідків і навіть відчував ніби жаль до Мірелли, коли її під конвоєм одводили до камери попереднього ув'язнення.

* * *

А ще за місяць Лоньйон вийшов з лікарні ще худіший, як звичайно, але з іскорками в очах, бо відтепер у своєму вісімнадцятому відділку його вважали мало не за героя. І, головне, цього разу у газетах з'явилася не комісарова фотографія, а його власна.

Того ж дня разом з дружиною він вирушив до тихого гірського села в Арденнах, де мав цілих два місяці набиратися здоров'я і доглядати свою хвору дружину.

Маріо де Лючіа затримали на бельгійському кордоні. Йому, як і Гобсонові, уклепали десять років каторги.

Містер Голлан заперечував будь-яку причетність до замаху на інспектора і відбувся лише двома роками тюрми як шахрай.

Йонкера засудили на один рік, і з огляду на те, що кожен день попереднього ув'язнення зараховується за два, він із залу суду пішов додому. В супроводі своєї чарівної дружини, яку, за браком доказів, навіть не притягли до судової відповідальності.

Мегре, який під час процесу принишк у самій глибині зали, перший вислизнув до виходу, щоб уникнути зустрічі зі своїми знайомими. Тим більше, що він пообіцяв одразу сповістити пані Мегре про судовий вирок.

Та це вже була давня історія, бо тепер стояв червень і в Сюрте тільки й було розмов, що про вакації.

МЕГРЕ І СТАРЕНЬКА ПАНІ
1. ВЛАСНИЦЯ ДАЧІ «ХАЛУПКА»

З експреса Париж — Гавр він зійшов на похмурій станції Беоте-Безвілль. Щоб не спізнитися, Мегре мусив встати о п'ятій, але так і не впіймав таксі. Тож довелося їхати до Сен-Лазарського вокзалу першим поїздом метро. Тепер він мав зробити пересадку.

— Скажіть, будь ласка, де тут поїзд на Етрета?

Було вже за восьму, давно розвиднілося, але з неба сіялася холодна мжичка, і здавалося, що тільки світає.

На вокзалі — ні ресторану, ні буфету, і лиш по той бік колії видніло щось подібне до чайної, біля якої стояли фургони торговців товаром.

— На Етрета? Це ще нескоро. Ваш поїзд он там.

Він повів очима вбік од платформи, де стояло кілька допотопних вагонів зеленого, тепер уже незвичного кольору. Паровоза, не було. За шибками вагонних вікон бовваніли нерухомі силуети нечисленних пасажирів, які, здавалося, чекали ще звечора. Поїзд видавався якимось несправжнім, іграшковим, як на дитячому