Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

Ціла родина — певна річ, парижани! — стрімголов мчала, перестрибуючи через рейки, до цього поїзда без паровоза. Трійко малюків тримали в руках сачки на креветок.

Ця картина, власне, й настроїла його на новий лад. На мить Мегре забув про свої літа, йому вчувся запах моря і навіть розмірений шум прибою, хоча до узбережжя було щонайменше кілометрів двадцять. Комісар задер голову і не без пошани глянув на сірі хмари, які, певно, пливли звідтіля.

Мегре народився і зріс далеко від моря, і для нього воно було невіддільне від сачків на креветок, іграшкових поїздів, чоловіків у шортах, пляжних парасольок, торговців черепашками та всілякими сувенірами, маленьких кав'ярень, де подаються устриці з білим вином, сімейних пансіонатів з їх вічним однаковим, специфічним запахом. Не минало й тижня, як пані Мегре починала нудитися від неробства, і в ці хвилини залюбки погодилася б мити посуд на кухні.

Комісар, певна річ, розумів усю химерність своїх відчуттів. Та коли він опинявся на березі моря, йому мимоволі здавалося, що він занурюється в несправжній, іграшковий світ, де не могло статися нічого серйозного.

Відколи він служив у карному розшуці, йому не раз доводилося провадити розслідування на узбережжі — тут відбувалося не менше справжніх драм, ніж десь-інде. І все-таки навіть зараз, цмулячи кальвадос у чайній, він ледве стримував усмішку на згадку про стару пані на ім'я Валентіна та її пасинка Бессона.

Вже почалася осінь, ба сьогодні середа, шосте вересня, а йому знову так і не довелося побувати у відпустці.

Напередодні, близько одинадцятої ранку, старий судовий виконавець зайшов до його кабінету в Управлінні карного розшуку і подав візитну картку в чорній рамці, де значилося:

Пані вдова Фернана Бессона

Дача «Халупка»

Етрета

— Вона хоче бачити мене особисто?

— Вона наполягає, щоб ви приділили їй хоч кілька хвилин. Задля цього вона терміново приїхала з Етрета.

— Яка вона з себе?

— Така собі старенька пані. Симпатична старенька пані.

І справді, чарівнішої бабусі важко було уявити: тендітна, чепурна, з ніжним рум'янцем та білим, як сніг, волоссям, вона була така моложава й граціозна, що скидалася скоріше на юну актрису в ролі старої маркізи, ніж на звичайну стару пані.

— Ви, певно, мене не знаєте, пане комісар, тим більше я шаную вашу люб'язність. Я добре вас знаю, бо вже не перший рік стежу за вашими блискучими розслідуваннями найстрахітливіших злочинів. Сподіваюся, ви приїдете до мене, і я вам покажу цілу купу газетних вирізок, де йдеться про вас.

— Красно дякую.

— Мене звуть Валентіна Бессон. Це ім'я, видима річ, вам нічого не скаже. Та ви, певно, зрозумієте, що я за одна, коли дізнаєтеся, що мій чоловік Фернан Бессон, царство йому небесне, — винахідник косметичного крему «Жюва».

Мегре був не юнак, щоб не пам'ятати назви «Жюва». Він не раз бачив її в газетах та на рекламних плакатах ще замолоду і навіть пригадав, що його мати вживала крем «Жюва» в ті дні, коли надягала святкову сукню.

Старенька пані, що сиділа перед ним, була одягнута з вишуканою елегантністю, і лише надмір коштовностей робив її туалет ледь старомодним.

— Мій чоловік помер п'ять років тому, і відтоді я живу сама на своїй дачі в Етрета. Точніше, до минулої неділі зі мною жила ще й служниця, місцева дівчина, яка працювала в мене декілька років. Вночі проти понеділка, пане комісар, вона померла — власне кажучи, зрмість мене. Саме тому я й приїхала до вас благати про поміч.

Говорила вона спокійно і лише тонкою усмішкою немов вибачалася, що їй доводиться розповідати про такі сумні речі.

— Не бійтесь, я не божевільна і не якась стара химерниця. Коли я кажу, що Роза — так звали мою служницю — вмерла замість мене, я майже певна, що не помиляюся. Дозвольте мені кількома словами розповісти про те, що сталося.

— Я слухаю.

— Я погано сплю і ось уже двадцять років щовечора п'ю снотворне — препротивну на смак ганусову настоянку. Я кажу про це майже по-фаховому — мій чоловік був фармацевт.

У неділю перед сном, як і щодня, я налила снотворного в склянку. Роза була коло мене, коли я вже лежала в ліжку і збиралася приймати мікстуру; Ковтнула — і мені здалося, що цього разу вона гіркіша, ніж звичайно.

«Я, мабуть, налила більше, як дванадцять, крапель, Розо. На сьогодні досить».

«На добраніч, пані», — сказала вона. І, як завжди, винесла склянку. Я вже не знаю, чи вона з цікавості тільки скуштувала мою мікстуру, чи випила все до дна. Останнє ймовірніше: в її кімнаті знайшли порожню склянку.

Близько другої години ночі я раптом прокинулася, бо почула, як хтось стогне. Моя дача невеличка. Я встала і, вийшовши зі спальні, побачила доньку… Її також розбудив стогін.

— Я гадав, що, крім вас та служниці, на дачі ніхто не живе.

— Так, але в неділю третього вересня був день мого народження… Донька приїхала з Парижа і зосталася на ніч. Не буду забирати у вас часу, пане комісар. Коли ми зайшли до Розиної спальні, дівчина була при смерті. Донька побігла покликати лікаря, та, коли він приїхав, Роза вже сконала у страшних корчах. Доктор Жоллі одразу визначив, що її отруєно миш'яком.

Роза була не з тих дівчат, котрі накладають на себе руки. До того ж їла вона те саме, що й ми всі. Очевидно, отрута була в тому снотворному, яке мала випити я.

— Ви маєте на когось підозру?

— На кого я можу мати підозру? Лікар Жоллі,