Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

Опівдні їм належала півгодинна перерва. Відпочивали, як уміли. Середина березня, день стає довшим, сонце на чистому, морозному небі ласкавішим. Безвітряно. То тут, то там зсунеться з дерева велика шапка снігу, заблищить льодова бурулька. Потрошечку, потрошечку, але провесна дає вже знати про себе. Як добре сісти на гілки, опертися на стовбур, примкнути повіки і виставити втомлене обличчя до сонця! Коли сипле сніг, а якщо в тайзі сніг падає, то пушисто й густо, тоді на короткі хвилини зганяють на відпочинок біля вогнища. Не їдять, бо нема що. Дехто навчився вже збирати з модрини живицю і безнастанно її жувати. Особливо молоді. Гірко точила слину і пухирцями стріляла в зубах, але голоду не заспокоювала.

Сєдих, який «сєри» з рота не випльовував, радив:

— Голод сєрою не обманути, але зуби тобі почистить, ясна подубить. Від цинги добра.

Зимова тайга, окрім дикого звіра, немає чим голодного й беззахисного нагодувати. Хіба-що з-під глибокого снігу випадково вигребти минулорічну ягоду: болотяну коричневу клюкву або червону брусницю. На звіра засланці не могли полювати. Коли хотілося пити, сніг лизали зі жмені. Це не сподобалося Сєдих.

— Завтра зі складу одержу котел. Тільки якісь горщички до пиття будуть потрібні.

Ой, як той закопчений, жерстяний котелок їм придався! Палили ранкове вогнище. Поставили котелок на триногу і топили в ньому сніг, варили воду.

— Сибірський чай будемо пити.

Дивувалися за першим разом, коли Сєдих вкинув у булькаючий кип’яток дрібно поламані стебла дикої малини і чорної порічки. Завалені цим були цілі луки, особливо в котловинах струменів, впадаючих до Пойми. Сибірський чай темнів і пахнув малиною.

— Вітаміни! — хвалив Сєдих і голосно сьорбав паруючий на морозі кип’яток.

З цієї нори бригада Сєдих пила чай кожного дня. Не минуло багато часу, як ціле Калюче пило сибірський малиновий чай.

Сутеніло, допалювалися вогнища, коли бригадир давав нарешті бажаний сигнал.

— Каньчай работу!

Втомлені, голодні до болю у шлунку й безладу в голові волоклися до бараків. Дехто поспішав відразу під їдальню, де вже чекав хтось з сім’ї з посудом на обід. Потім ще до пекарні по щоденну норму хліба. І тільки тоді у теплий барак.

Ще у вагонах засланці впіймали вошивість. І ніяк не могли її позбутися. Ненажерливі паразити гніздилися у волоссі і закутках одягу. Не помагало часте прання білизни в лугу, який робили з дерев’яного попелу, бо мила не мали. Не допомагало викидування одягу й постелі на мороз. Не дуже сприяли парення в лазні, осмалювання біля вогнища і щоденні розшуки. З вошивістю не могли дати собі ради. І немов цього було ще мало, у Калючому вже першої ночі після заселення бараків впала на них ще одна біда, біда клопів! Старі табірні бараки були наскрізь заклопленими. Після виселення з них в’язнів, зголоднілі кровожерливі паразити тільки чекали на чергових жертв. Заледве стемніло і люди вкладалися до сну, цілі рої клопів вирушали на жирування. Десантом причалювали зі стелі, вилазили зі стінних шпар і щілин, атакували з-під нар. У бараку гніздилися цілі стада чорних дорідних тарганів і хоч також спричиняли клопіт, бо цілими жменями топилися в воді, в супі, але принаймні не бралися гризти людей.

Усі чекали неділі. У той день не працювали. Сніданок видавали на годину пізніше, можна було трішки довше поспати. А якщо спати не вдавалося, то хоча б тільки полежати на нарах, намагалися про все на мить забути, полінуватися. А може, навіть помріяти. Хліб видавали в суботу ввечері, відразу на два дні. Якщо хтось умів затримувати голод, то на неділю мав цього хліба трохи більше. Обід приносили в барак і з’їдали його в сімейному колі. В неділю ходили в баню, прали, сушили, латали щораз більше пошарпану при роботі одежу, рятували, як могли, чоботи, що розліталися, просякнуті вологою, били вошей і випалювали клопів. В пообідню пору лазили по бараках, відвідували старих і нових знайомих, обмінювалися почутими плітками й новинами.

У неділю також, і то все частіше, ходили на похорони, гребли у вічно замерзлій сибірській землі своїх померлих. Якщо смерть прийшла по когось протягом тижня, його соснова, грубо тесана труна мусила чекати на неділю.

— Робота є роботою. Норма мусить бути виконаною. А небіжчику адже і так нікуди не спішно,— вирішував категорично комендант і відмовляв у дозволі на похорони в робочий день.

Хоронили померлих на краю тайги, на високому, порослому старими соснами березі Пойми. З-під глибокого снігу виставало кільканадцять обтесаних соснових стовбиків, з випаленими на них великими номерами. То були могили і номери померлих в Калючому в’язнів. Лише номери, без прізвищ і дати смерті.

Першими польками, похованими на цвинтарі в Калючому, були дві замерзлі дівчинки: Кулябінська і Чуляківа, стара пані зі Львова, яка померла на останньому етапі зимової дороги з Канська до Калючого, і молода дівчина з Чорткова, яку вбила падаюча сосна.

Тепер, напровесні, щораз рідше траплялася неділя, щоб на цвинтарі над Поймою не прибуло католицького хреста. Тієї першої зими умирали переважно старі люди, важко хворі. Вмирали, позбавлені належної лікарської допомоги, виснажені голодом і холодом. Від недоїдання, браку молока і вітамінів, через холод, паразитів і бруд, схоплені усякими можливими хворобами, гасли, мов ледь жевріючі вогники, немовлята та маленькі діти.

Труни збивали засланці з сирих соснових дощок, які самі мусили нарізати лісопильною