Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

супом, рідким та пісним, найчастіше був ячмінний або пшоняний суп, капусняк або суп з сушеної риби, смердючої згірклим риб’ячим жиром. Одні жадібно хлептали свою дозу на місці, інші повертали до барака нагодувати дітей, поділитися з сім’єю. Обід давали ввечері, після повернення бригади з праці. Був багатший і складався з двох страв: супу і ополоника каші, густо политої якимось соусом і краплею олії. Часом підкидали по шматку жилавого м’яса з лося. Хліб давали увечері, безпосередньо з пекарні. Був чорний, глинястий та квасний. У Калючому був також магазинчик, в якому за зароблені рублі могли щось там докупити. Але небагато. Бракувало в магазинчику хліба, жиру, цукру, крупи. У перші дні було ще трохи чаю, махорки, якихось гребінців, складаних ножів, солі та сірників. Через пару днів забракло майже всього. Лише стахановці і протеже комендатури за спеціальними квитанціями могли запастися додатковим шматком хліба, крихтою цукерок або пряників. Вони могли також купити цигарки і пляшку горілки.

Вільним від роботи днем була неділя. Кожен міг тоді робити, що хотів, щоб тільки не відлучався за район табору. Контактів між мешканцями окремих бараків не забороняли.

Працювали на вирубці тайги. Зрубували щоглові сосни, модрини й кедри. Балки, очищені від гілок, порізані відповідно до розмірів, стягували на берег ріки і укладали у величезні сажені. Коней, за винятком кількох під сідло для енкаведистів, у Калючому не було. Засланці стягували дерево зі зрубу власними силами. Норма зрубу була три куби на одного дроворуба. Заробляли номінально три рублі за день, але насправді висота заробітку залежала від бригадира. Власне кажучи, у пращі все залежало від нього: признає норму чи ні, дасть відпочити чи виділить додатковий талон. Бригадирами були колишні в’язні, сьогодні «вільні поселенці». Але траплялися також корінні сибіряки, люди тайги з діда-прадіда. Бригади були кількадесятиособові. І залежно від виконуваної праці бригадир розподіляв їх на менші групи, на чолі яких ставив призначених собою «десятників».

Барак, у якому мешкали люди з Червоного Яру, розділено на дві бригади. У першій бригадиром був Степан Фадейович Буковський, мужчина в силі віку, лагідний в обходженні й вибачливий. Любив жартувати, говорив з явним українським акцентом і, раптом несподівано, любив вставити якесь польське слово. Не зраджувався стосовного цього, але видно було, що розуміє по-польськи. Другою бригадою управляв Павло Макарович Сєдих, росіянин, корінний сибіряк, молодший від Буковського, а в способі буття явна йому протилежність. Справжній мужчина, міцний, жилавий. Сєдих був типовим мовчуном, відкликався скупо і рідко коли всміхався. Був справедливий, про бригаду піклувався, а нерідко сам брався за важку роботу. Тайга і все з нею пов’язане не мало для Сєдих жодних таємниць.

Час ранкового вставання. На дворі темно. Якою ж короткою здається ніч. Дуднить гонг. Час до роботи. Хтось голосно жалкує того, що йому снилося. Інший проклинає з усією силою. Хтось голосно молиться. Більшість сповзає з твердих, тісних нар силою волі, стогнучи й покашлюючи. У багатьох гарячковий стан, вони застуджені, загоюють відмороження, хрипло кашляють і плюють флегмою. У бараку темно, тремтячий вогник каганця, поблискування вогню з димлячих грубок. Повітря вночі густе, смердюче. У натовпі й поспіху, спросоння важко знайти свій одяг, який не встиг протягом ночі як слід висохнути. Найгірше із взуттям. Шкіряні чоботи, черевики, ботики, в яких приїхали з Польщі, не пригодні на сибірські, глибокі сніги й морози. Не тримають тепла, промокають, а зранку, висохлі і тверді, мов шкаралупа, насилу даються взути наболілі, часто відморожені ноги. Одягають на себе, що вдається: сорочки, кальсони, светри, плащі, куртки, шарфи, хустини — аби тільки охоронити себе від холоду.

Але той їх одяг також не на тутешні зими. Мріють про валянки, ватяні фуфайки і ватяні штани, про шапки-вушанки, про шкіряні однопальцеві рукавиці, які носять тутешні. Звідки їх взяти, де купити, у кого обміняти? Комендант щоправда обіцяє, що з дня на день згадане доставлять до магазину і стахановці зможуть собі купити. Але увесь час лише обіцяє.

Тоді, ковтнувши трішки гарячої рідини, залишивши в бараку на цілий день наймолодших дітей, старих і хворих, волокуться з бригадою на своє лісництво. Далеко, часто декілька кілометрів від Калючого. Йдуть один за одним, бо сніг глибокий. Мовчать, щоб захистити від ранкового морозу паруючі ніздрі. Губи хапають повітря короткими риб’ячими ковтками. Сєдих, який іде попереду, затримує бригаду.

— Здесь! — кидає коротко, це означає, що сьогодні вирубка буде саме тут. Кличе до себе десятників, щоб поділити роботу.

Бригада не ледарює, збирає, нагромаджує сухі вітроломи і розпалює великі вогнища. Люди заслоняють перед гарячим блиском обличчя, гріють окостенілі руки, нагрівають держаки сокир, гострять пили.

— Починаємо! — категорично наказує Сєдих і бригада неохоче розходиться на визначені місця.

Навколо дерев, призначених до вирубу, витоптують глибокий сніг, щоб вирубникам було зручніше. Заки почнуть пиляти, задирають голови вгору, оглядають високе дерево і його крону, дебатують за кожним разом, в який бік звалиться. Протягом кількох перших днів Сєдих вирішував це сам. І не трапилося йому, щоб помилився. Поволі і вони цього навчилися. Спочатку підрубували дерево сокирою, скісно з того боку, на який мало впасти. А потім пиляли. Коли могутнє дерево починало розпачливо дрижати, снігом порошити з гілляк, це була певна ознака, що за хвилину піддасться і впаде. Тоді спішно виривали пилу і відстрибували в різні боки, з голосним остерігаючим криком:

— Бєрєгісь! Бєрєгісь! Увага, увага! Валиться!

Пильщики без хвилини відпочинку йшли до наступного дерева, а поваленим займалися інші. Переважно були то жінки і молоді, майже ще діти. Їм належало відрізати верхівки, гілляки і спалювати їх у вогнищі. Хто знає, чи не важчу працю від пильщиків мали ті з бригади, які мусили звалену і впорядковану колоду витягти зі снігу, дотягти її, докотити на берег ріки. Їм було легше, коли вируб відбувся на височині, що спадала до ріки.