Світлана Талан - Замкнене коло

Покидаючи назавжди дитячий будинок, де вона опинилася після смерті бабусі, єдиної рідної людини, Мирослава хотіла назавжди залишити в минулому ці сповнені болю роки її життя. Навіть найближчий подрузі дала не той номер телефону, обірвавши останній зв’язок. Але вже дорослій Мирославі на міських вулицях, серед людського натовпу, почала ввижатися покійна бабуся… І її життя наче перетворилося на пекло. Негаразди переслідують Мирославу та близьких їй людей, аж поки вона не наважується дослухатися до поради примарної бабусі: «Продай свої нещастя…» Проте, залишивши її ненадовго, чужі біди знов і знов повертаються, стаючи втричі болючіші. Мирослава розуміє: за будь-яку ціну вона мусить розірвати це замкнене коло…

Світлана Талан

Замкнене коло

Передмова

Старенькі «Жигулі», похитуючись у різні боки, довго пленталися піщаною дорогою через поля. Навколо ні душі. Лише покинуті напризволяще людьми широкі та розлогі поля, на яких владно оселилися бур’яни. Стояла полуденна літня спека. Мирослава, яка сиділа поруч водія, відчинила вікно. Вітерець повіяв прохолодою лише на якусь мить, а потім запилюжило, і жінці довелося прикрити вікно, залишивши тільки маленьку щілинку, щоб не задихнутися від спеки.

– Довго ще їхати? – спитала вона мовчазного водія, який за дорогу не зронив жодного слова.

– Не дуже, – буркнув він і знову йому ніби заціпило.

– Ви такий завжди?

– Який? – неуважно запитав водій.

– Мовчазний.

– Коли як.

– То поговоріть зі мною, бо я дуже хвилююся, – попрохала Мирослава дещо нервово.

– Я найнявся до вас водієм, а не клоуном, щоб вас розважати, – сказав чоловік непривітно, і жінка зрозуміла, що розмову закінчено.

Мирослава тяжко зітхнула і витерла вологою серветкою спітніле чоло. Зараз, як ніколи, їй хотілося чути людський голос, а не гуготіння цієї старої автівки. Але розмова з водієм, який згодився за невелику плату довезти її з міста до забутого Богом хутора, не вдалася. Мирослава подумала, що краще було, якби вона заплатила дорожче та найняла гарну іномарку з балакучим водієм. Пошкодувала гроші – й ось тепер трясеться вже цілісіньку годину в автівці з непривітним водієм. Майбутня зустріч її лякала та бентежила, але лише на неї Мирослава покладала останні сподівання. Так жити далі вона вже не могла, але зосталася надія лише на стареньку віщунку бабцю Дубовиху, яку називали по-різному, а найчастіше – старою відьмою. Мирославі сказали, що їй вже понад сто років, тому жінка дуже нервувала, побоюючись, що стареньку може вже не застати серед живих. А може бути ще гірше, коли бабця не зможе або не захоче їй допомогти.

Нарешті вдалині Мирослава помітила кілька хатинок. Вона до болю в очах почала вдивлятися, гадаючи, в якій з хатинок чекає на неї порятунок від біди, у котрій вона сама винна. В грудях шалено почало стугоніти серце, коли автівка зупинилася біля вбогої хатки.

– Тут, – сказав водій коротко та ясно.

– Дякую, – відповіла Мирослава. – Ви зачекаєте на мене тут?

– Якщо заплатите за простій.

– Добре, добре, – сказала вона й похапцем розрахувалася з водієм.

За невисоким парканом жінка помітила курей, які греблися біля повітки, й у неї трохи відлягло від серця. Якщо є кури, то є й життя в цій невеличкій, похиленій на один бік хатинці з маленькими вікнами, що майже торкалися землі.

Жінка відчинила хвірточку та озирнулася: чи нема бува собаки? Будки не було видно, і вона пройшлася подвір’ям. Постукала у двері й завмерла в чеканні.

– Відчинено, – почулося з хати.

Мирослава відчинила двері й одразу ж перед собою в напівтемряві побачила стару жінку з безкровним обличчям у білій хустинці. Жінка сиділа за столом, поклавши на нього сухі, майже жовті руки.

– Добридень, – привіталася Мирослава, не вгадавши свого голосу. – Я до вас…

– Називай мене, як усі, Дубовихою.

– А… ім’я?

– Та чи пам’ятаю я його? Чи має воно зараз якесь значення?

– Я до вас по допомогу.

– Звичайно ж! До цієї хати заходять лише по допомогу. Я вже звикла до цього. Проходь, сідай, бо мій час, як і твій, швидко спливає.

Мирослава сіла за стіл напроти Дубовихи. Очі звикли до сутінків, і жінка тепер могла роздивитись обличчя старенької. Вона була схожа на завмерлу в одній позі воскову фігуру. Обличчя, зоране безліччю зморшок, не виражало нічого. Сиве волосся акуратно причесане та сховане під хусточкою. Але очі! Вони були темні, не вицвілі від старості, а живі, ніби роки їх не торкнулися. Вона так пильно дивилася Мирославі у вічі, що тій здалося, ніби старенька заглядає прямісінько їй у душу і бачить навіть її думки. Стало трохи моторошно, і по спині Мирослави пробігли мурахи.

– Не мовчати ж ти приїхала у таку далечінь? – голос бабці вивів Мирославу із задуму і вона здригнулася.

– Я… Я не знаю з чого почати.

– З самого початку і до кінця. Розповідай, з чого почалися твої нещастя, – сказала бабця, і далі незмигно дивлячись їй чи то у вічі, чи то в саму душу.

І тут Мирославу прорвало. Вона почала говорити. Спочатку думки плуталися, вона не могла чітко їх сформулювати, потім їй стало спокійніше і вона почувалася більш упевнено.

Мирослава почала з самого дитинства. Не розповівши про нього, вона не змогла б донести до свідомості старенької все, що з нею трапилося. А та дивилася на Мирославу пильно та уважно. Іноді вона хитала головою і вставляла деякі свої думки.

– Це ж треба! – хитала старенька головою. – Весь світ лежить у злі. Усе від диявола.

– Оце так! – іноді казала вона. – Хто робить гріх, той від диявола. Чорнота! Від тебе віє чорним.

– Та чи я зумисно? – сказала Мирослава, ніби виправдовуючись.

– Кожен кує свою долю. А ти не мовчи, не зупиняйся, час іде не на твою користь.

І Мирослава говорила, не зовсім тямлячи, що хоче сказати старенька. Їй конче потрібно було виговоритися. На душі стільки всього назбиралося! Останнім часом вона все тримала у душі, бо її ніхто не хотів розуміти, а якби й захотів, то не зміг би. Зараз був останній її шанс, остання надія.

– Зло, – старенька зітхнула та похитала головою. – Тебе опанувало зло. Не будьте поборені злом, але перемагайте зло добротою.

Тоді Мирославі здалося, що її й зараз не розуміють. Вона завагалася лише на мить.

– І не думай, що ти чинила слушно, – ніби прочитавши її думки, сказала Дубовиха. – Зло знищує душі. В тобі так багато було зла, що потьмарився розум. Треба любити ближнього свого, як самого себе.

– Я хотіла бути щасливою.

– Бог дав тобі найбільш безцінне, що є на світі.

– Що саме? Випробування? Приниження? Злидні? Нещастя?

– Він дав тобі життя, – ніби не чуючи жінку, тихо мовила Дубовиха. – А ти не змогла правильно ним скористатися, не пішло воно тобі на користь, на благо, лише – на зло.

– Я тільки хотіла бути щасливою, – повторила Мирослава. – Ви мене почули?

– Я? Так. А ось ти мене ще ні. Дай мені відповідь на запитання: скільки смертей стоїть за тобою? Скільки людський життів ти забрала? Бог їм дав життя – він, лише він, має право їх забрати.

– Я ніколи не хотіла бути… бути вбивцею, – крізь сльози мовила