Світлана Талан - Замкнене коло

– Вже трохи краще. Принаймні у тебе вистачило мужності визнати себе вбивцею. Вбивати можна не тільки тіло, а й душі, – задумливо промовила стара та знову запитала: – Ти хоча б рахувала, скільки життів ти занапастила у гонитві за своїм примарним щастям?

– Я… Я не знаю, – Мирослава похитала головою.

– Не буде тобі, жіночко, щастя, не буде. Його можна здобути у долі добрими справами, шляхетними вчинками, а ти пішла до своєї мети по людських кістках, сіючи навколо біди, хвороби, нещастя, залишаючи по собі смерть, зруйновані родини, розбиті надії. Ти стала продавцем нещасть, а не покупцем його. Відчуваєш різницю?

– Так, – мов у сні, погодилася Мирослава.

– Ось я і кажу, що різниця між продавцем нещасть та покупцем – це вартість твого життя.

– Як то? Я повинна за все, що накоїла, розплатитися власним життям?

– Можеш чинити, як хочеш, – ти маєш вибір, але щастя не можна отримати від нещасть інших. Ти зробила зло, а зло – темрява.

– Я не розуміла цього.

– Тепер пожинаєш плоди дерева, яке сама посадила, – тихо сказала старенька і додала: – Лишень не мовчи, бо спізнишся.

Очі бабці споглядали старий годинник на стіні.

– Або говори, або неси свої біди далі. Час іде не на твою користь. Можеш спізнитися, – мовила старенька.

– Куди?

– Ще раз зустрітися зі злом, – відповіла бабця. – Час невблаганно спливає. Ти мусиш зараз прийняти рішення. До того, як щось сказати, подумай про те, як ти будеш дивитись у вічі невинній своїй кровинці? Що ти йому скажеш, коли він підросте, якщо доживе до зрілого віку?

Згадка про онука болем стисла серце жінки.

Мирослава подумала, що старенька несповна розуму, верзе якусь нісенітницю, але звідки та могла знати про онука?

Жінка продовжила розповідь про своє життя, бо ще не все розповіла. Що робити? Ця стара віщунка – єдина та остання її надія.

– Бідна твоя душа, – промовила старенька, шелестячи голосом. – Навіть хижак кожної миті може перетворитися на здобич.

Мирослава вже майже не звертала уваги на слова Дубовихи. Їй конче було треба виговоритися людині, яка не вважає її за божевільну. Лише так вона зможе полегшити собі життя. Зараз жінка була наче на сповіді. Вона говорила швидко, ніби боячись, що її зараз зупинять, і душевний тягар знову каменем почне тиснути на груди.

– Поспішай. Так, поспішай, – тихо вставила старенька.

Мирослава почала говорити ще швидше. Вона втратила лік часу і вже не змогла б напевно сказати, як довго говорить. Скоріше за все довго, бо в горлі пересохло і їй дуже хотілося пити. Попросити води вона не сміла, бо приїхала в таку далечінь не воду пити.

– То був сам диявол, тобі допомагав саме він, – сказала бабця, притишивши голос на слові «диявол».

– Цього не може бути! – скрикнула Мирослава, бо не могла повірити в те, що почула.

– Ти приїхала за порадою до мене чи сперечатися? – голос старенької був невдоволеним.

– Вибачте, – сказала Мирослава і продовжила розповідь.

– Так, так. Це був самий диявол у людській подобі. Так, саме він. Я це знаю, – кілька разів говорила старенька приглушеним голосом.

Мирослава не помічала сліз, які потекли у неї по щоках, коли закінчувала розповідь.

– Тепер ти все зрозуміла? – запитала бабця, коли жінка замовкла.

– Я?! Я… Я нічого не зрозуміла, – сказала розгублено Мирослава.

– Сам диявол правив твоїми вчинками. Ти бачила хоча б одного разу очі тієї людини?

– Ні, жодного.

– То чому ж ти вважаєш, що то була твоя бабця? Ти повинна подивитися їй в очі.

– Але вона завжди тікає від мене.

– Ти мусиш подивитись у вічі. Тоді ти впевнишся, що то – сам диявол. Він проникав своїми очима до тебе в душу та диктував, що тобі робити.

– Я не знаю, як це вчинити, – розгублено сказала Мирослава.

– Ти ж змогла стількох людей занапастити, зробити нещасними, тож і глянути йому в очі теж зможеш, – ледь чутно мовила старенька й додала: – Якщо, звичайно, схочеш.

– І що мені тоді зробити?

– Нехай же віддасть Господь зло, зроблене тобою, тобі самій. Так написано у Великій книзі. Що віддала – те й отримай, бо такий закон життя.

– Я не зовсім второпала, що мені робити, – зізналася Мирослава стомлено та розгублено. Вона приїхала у таку далечінь, щоб почути пораду, а стара, напевне, вже несповна розуму.

– Забрати всі нещастя, які ти продала, собі.

– Але ж… Це дуже… Дуже жорстоко, – схлипнула Мирослава.

– У тебе нема іншого виходу. Кожен дістає те, на що заслужив. Отець небесний не пробачить гріхи наші.

– Ви гадаєте, що я зможу це зробити?

– Ти не маєш іншого виходу, – зітхнула старенька. Вона глянула на годинник, і Мирослава мимоволі повернула голову в той-таки бік. Була шоста вечора. Невже вона провела тут майже цілий день?

– Я довго, занадто довго чекала на тебе, – почала говорити старенька таким тихим голосом, що Мирослава ледь розчула її слова. – Ти мусила приїхати до мене задовго до цього дня. Тоді б ти менше накоїла лиха.

Мирославі здалося, що стара марить. Вона поклала на стіл гроші і вже збиралася подякувати та йти звідси, але голос старенької її зупинив.

– Зачекай, – сказала Дубовиха тихо, але чітко. – Ти повинна закрити мені очі.

– Як то? – спитала Мирослава і побачила, що Дубовиха раптом зітхнула і завмерла, дивлячись їй у вічі.

Жінка придивилася пильніше і з жахом зрозуміла, що по обличчю старенької пройшлася смерть. Бабця вже не дихала. Мирославу охопила паніка. Вона з жаху скрикнула і вже хотіла тікати геть із цієї моторошної хатинки, коли чи то знову злетіло з вуст старенької, чи забриніло в її вухах: «Ти повинна закрити мені очі». З острахом жінка підійшла до небіжчиці і тремтливими пальцями закрила їй очі. Мирослава вискочила надвір та кинулася до того місця, де на неї мав чекати таксист. Автівки ніде не було.

– Ще цього мені бракувало! – з розпачем сказала Мирослава.

Вона подумала про те, що треба сповістити сусідів про смерть Дубовихи та запитати, як дістатися міста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напіврозвалені хати. Скоріше за все тут ніхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролізла крізь зарості кропиви та постукала у двері. Ніхто не відповів. Жінка зазирнула в розбите вікно. Там був безлад і явні ознаки нежитлового приміщення. Вона побігла до іншої садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустіння. Її охопив жах, але раптом вона помітила на пагорбі ще одну хату. Як до останньої надії кинулася бігти туди. На подвір’ї Мирослава помітила дідуся, який із цигаркою в руці