Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

Новий роман майстрині життєствердної еротики Люби Клименко призначається в основному для віку 50+. Хоча ті, хто хочуть уявити собі, яким буде їхнє інтимне життя у майбутньому, також отримають від книги користь, а, можливо, навіть і задоволення. Тим більше, що значна частина сюжету розгортається на фоні життя київських комуналок 1960-1970-х рр.

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ (mamihlapinatapai) — це термін зі словничка яганів — аборигенів Вогняної Землі, який означає те, що в інших мовах позначається великим складнопідрядним реченням: погляд між двома людьми, який демонструє бажання кожного, щоб інший розпочав робити те, чого вони обоє хочуть.

От і настав той час, коли мені ЦЬОГО не хочеться.

У принципі, ще цілком можливо, що мені моглося б ЦЕ робити, якби ж то мені того хотілося.

Інший на моєму місці побивався б: «Ось і настав цей триклятий час, коли мені ЦЬОГО не хочеться…»

Натомість я промовляю з величезним полегшенням: «Ось і настав цей благословенний час!»

Як жартував колись про себе ДЯДЬ-ОСЯ на прізвище ЦИФЕРБЛАТ: «Гора с плеч!»

Ось так. Настав цей благословенний час, коли я рано-вранці після ароматної ванни в банному халаті, накинутому прямісінько на голе тіло, втопаючи у м’яких капцях, виходжу на балкончик своєї квартирки, облаштованої в піддашші старого київського будинку, і по-міському зустрічаю схід сонця («схід сонця по-міському» — це коли воно з’явиться із-за дахів) з чашкою доброго зеленого чаю. Нарешті в моєму ліжку — ні Зайчика, ні Котика, ні Пупсіка, ні Пташечки, ні Комашечки, ні Кнопочки, ні Крапелиночки, ні Квіточки, ні Леліточки, ні Пампушечки, ні Дюймовочки — нікого. Жодного чужого запаху! (Слава тобі, Господи, я вже позбувся веселки жіночих ароматів, яка колись жила в моєму домі). Я добре виспався: мені ніхто не сопів у вухо, ніхто не тягнув на себе ковдру, ніхто не намагався умоститися під моєю пахвою чи на моїй артритній руці, та й сам я не пробуджувався через кожні п’ятнадцять хвилин у липкому поту: «Хроплю чи не хроплю?» Я стою на балконі й абсолютно не переймаюся тим, що мій махровий халат — рожевого кольору, та й капці також жіночі, зі страусячим пір’ячком на вершечку. Ніхто не зіронізує наді мною і ніхто мене не запідозрить у «не тій» орієнтації.

Цей рожевий комплектик лишила на пам’ять одна з моїх пасій… забув її ім’я, здається, це була Вивірочка… яку я зненацька (після місяця спільножиття!) розчарував зізнанням, що не маю наміру жити з нею в моєму затишному карлсонівському помешканні до кінця свого (чи її) життя. Я так люблю цей м’який пухнастий махровий халат і ці балдьожні капці з пухнатими помпончиками зі страусячого пір’я! Мені так личить рожевий колір! І я не біжу спотикаючись, засвіт сонця не сравши, чистити зуби, аби моя візитерка, прокинувшись, не дай Боже, не занюхала мій, можливо, несвіжий подих із рота і не помітила, що мої чудові зуби насправді не мої, і що ця американська посмішка — це вставна щелепа. Я голосно перджу у власному туалеті й не тільки там. Я можу спокійно залишати на виду апарат для вимірювання тиску, адже кому-кому, а собі я можу чесно зізнатися, що коли п’ю — я старий гіпертонік, котрий панічно боїться вмерти на бабі, а коли не п’ю — слабосильний гіпотонік, якому важко навіть ширіньку розстібнути, не кажучи вже про щось серйозніше. І ще я роблю багато таких речей, яких не міг собі дозволити ще п’ять років тому, аби не оскандалитися перед своєю черговою візитеркою. А головне… Головне — я більше не роблю «этих нелепых телодвижений», за висловом ДЯДЬ-ОСІ, цих безглуздих фізичних управ на жінках.

Тож стою я на карлсонівському балкончику, майже вмонтованому в піддашшя, переді мною розгортається панорама старого Києва, а оскільки мій будинок розташований майже на найвищій точці міста, то вид просто офігенний — дахи, мансарди, балкони-квітники, балкони-звалища, балкони, на які ніхто ніколи не виходить, балкони, на яких уночі сплять, відкриті вікна в сусідніх будинках з «уривками» київського повсякдення: десь видно шмат шафи з картонними ящиками нагорі, десь — куточок кухні з виваркою варення на плиті, а десь — частину ліжка з волохатими ногами… А там, удалині — собор, який по неділях і на свята (до речі, не тільки релігійні) вранці сповіщає про свою православність дзвоном, а вночі — підсвіткою. А там — Золоті ворота, які взагалі не золоті. А тут — увесь «низинний» Київ, що тягнеться до залізничного вокзалу. І в цей передранковий час звуки поїздів лоскочуть струни нервової системи старого киянина, який давно мріє поїхати кудись далеко, за небокрай, однак так і не зважується купити квиток.

Узагалі, я народився і виріс у цьому домі. Колись давно, як кажуть у Києві, — «до революції», — це був фешенебельний прибутковий дім у стилі модерн: один поверх — одна сім’я. Всього — сім сімей. У радянський час, коли я там зростав, це була справжня клопівня: з семи поверхів-квартир, де до революції жили дуже достойні люди — лікарі, адвокати, професори університету, — вона стала притулком для семи десятків сімей різношерстого соціального походження, які, подібно до шпротів у консервній банці, жили в комунальних квартирах, недолуго перепланованих з елітних жител. Це була справжня помийна яма людського існування, однак я в ній почувався як риба у воді. А в часи капіталізму, чи то пак незалежності, з’ясувалося, що насправді ці сім десятків сімей живуть у пам’ятці архітектури. Мудра київська влада подумала, що мешканці помийної ями, включно, до речі, з нащадками його дореволюційних власників, не гідні жити в будинку ар-нуво в центрі Києва, тож командно-наказним порядком розселила їх по Троєщинах та Оболонях. І лише мені, дякуючи моїм донжуанським талантам і досить тривалому роману з однією з високопосадовиць житлового сектору міськради, вдалося відстояти право повернутися в рідну домівку, щоправда, не в ту квартиру, де я народився, а в підашшя з великим артнувошним вікном у вигляді омеги. Тепер це елітний будинок, кожна з квартир коштує мільйон, усі мешканці будинку — мажори, які зневажають мене за відмову сплачувати «податки» в спільно-кошт і всіляко підкреслюють свій ігноранс стосовно мене. І ліфт також ігнорує мене: до мого карлсонівського закапелку він не доїжджає.

Однак все