Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

одно я тут почуваюся щасливим Карлсоном, який, ну нехай не фізично, нехай тільки віртуально, але може літати над Києвом, заглядаючи в чужі вікна і спостерігаючи за життям тисяч Малюків та їхніх батьків.

Простір, виділений мені, попервах був досить незручним, однак після моїх тривалих дизайнерських експериментів із нього вийшло одне велике студіо, щоправда, химерної форми. Спальня, кухня і майстерня — все в одному приміщенні. Маленький балкончик виходить на південний схід, там я й зустрічаю свої світанки, однак на південному заході маю вікно, що виходить на дах сусіднього «сталінського» будинку, який (Боже, я досі не можу повірити своєму щастю!) є пласким. Туди можна потрапити, перелізши через південно-західне вікно. Тож я маю у своєму розпорядженні, практично — у своєму володінні, величезний майданчик, який використовую від ранньої весни до пізньої осені для релаксів у бамбуковому кріслі-гойдалці, для барбекювання-грилювання м’яса, для малювання-фотографування київських пейзажів, для біноклеспостерігання, для міського фермерування тощо. А взимку за невелику платню мешканців верхнього поверху я скидаю з нього сніг, бо коли він тане, їхні стелі відразу про це повідомляють мокрими плямами.

Моє життя протягом останніх п’яти років нарешті стало вимріяним: я нічим не переймаюся, і мені більше нічого не потрібно в житті. Я задоволений, як Карлсон.

За спеціальністю я фотограф. А підробляю тим, що мазюкаю картинки і продаю їх на Андріївському узвозі.

Ось і зараз стою на своєму карлсонівському балкончику в рожевому махровому халаті, рожевих м’яких капцях з помпончиками, п’ю гарячий зелений чай і чекаю, коли з мансардового балкончика в сусідньому будинку, розташованого на рівень нижче від мого, з’явиться ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Взагалі, коли балконні двері цього мансардового створіння відкриті ширше (а це буває, коли ду-уже спекотно), то можна побачити шматочок її ліжка, а якщо пощастить — ще й нижню половину її тіла: рубенсівські форми в задертій на задніх округлостях нічній сорочці.

Ні, не подумайте нічого такого, це далеко не еротична і не естетична картина. Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вносить маленьку інтригу в мої споглядальні сеанси.

Ще дуже рано. Ще лише сіріє. Ще сонце і не починає вилазити із землі, а до того, як воно з’явиться над будинками, ще пройде кілька годин часу. Однак це нічого не значить. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ може з’явитися на своєму балкончику будь-якої миті: зараз, через годину або, й через три. А може і взагалі не вийти на балкон. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ не має усталеного розпорядку життя. Вона живе так, як їй заманеться.

Виходити на балкон — не найулюбленіша справа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Просто у неї там сікріт гарден — таємний садочок, який вона поливає. Нічого особливого.

А ось і вона. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилізла на свій мансардовий балкончик. Судячи з усього, це була не найкраща ніч в її житі. Вона вилізла без настрою. Вона явно не виспалася. Її обличчя набрякло і спина задерев’яніла. Вона вийшла просто в х/б трусах і розтягненій х/б футболці, як завжди впевнена, що її ніхто не бачить.

Вона стоїть боса на порозі свого балкончика, боячись ступити далі, бо тоді доведеться вступити в какульки голубів і ворон, які люблять ошиватися на верхніх ярусах київських будинків. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вибирає собі найнесамовитіші кольори для педікюру. Зараз у неї темно-синій. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ із синіми нігтями, в круглих окулярах із товстими скельцями і розтягненій футболці з написом «one stand night», із набряками під очима і скляним поглядом незворушно стоїть. Здається, дослухається до звуків старого міста. Загурчав потяг і засвистів тепловоз. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ повернула голову в бік залізниці, намагаючись роздивитися крізь високі будинки поїзд. Марна справа. За будинками вона потяга не побачить.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ опустила голову і стала вдивлятися в свій сікріт гарден. Зараз повернеться в свою кімнату і вийде з бутлем води. Поливати. Вийшла. Полила.

Озирнулася навколо. Зітхнула і залізла назад у свій барліг.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Я хотів би, щоб це була Вона. Та, з мого дитинства. Але, на жаль, це псевдо-ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. На жаль. На жаль.

Все. Сеанс зв’язку закінчено. Тепер можна повернутися до свого письмового столу і продовжити мемуари.

Частина перша
РЕТРО
ДЯДЬМІШ

Я — дитя київської комуналки. А це значить, що перед моїми очима проходило життя п’яти сімей, а сімейне життя — це не лише соціологія, не лише господарство, це й фізіологія. Напевне, через те, що значну частину свого життя я поклав на завоювання жінок, мої спогади дитинства виключно фізіологічні. Саме в своїй квартирі я вперше дізнався про відмінності між котячим, подружнім і адюльтерним сексом, про пристрасть і фригідність, про любов а-ля труа. Всі позитиви і негативи жіночої білизни вітали мене на мотузці в коридорі.

Спочатку я розповім про ДЯДЬМІШ, котрий мимоволі став моделлю для мого першого інтимного досвіду. Його сексуальне життя проходило в буквальному сенсі слова в мене на очах, оскільки він жив у прохідній кімнаті, а двері між нашими кімнатами, як це водилося в старих будинках, щільно не прилягали. ДЯДЬМІШ був прапорщиком і служив у військовій частині, розташованій неподалік від нашого помешкання — біля Сінного базару. Він був прапорщиком не лише за званням, а й за покликанням. Увесь його побут і поведінка, стиль життя і мислення були прапорщицькі. У ДЯДЬМІШИНІЙ кімнаті не було зайвих предметів, нечисленні речі мали суто практичний характер і перебували в ідеальному порядку. Він абсолютно спокійно ставився до проживання в прохідному, тобто практично публічному просторі. Його не дратувало, що моя ЛЮБАМАМОЧКА могла перетинати його приватний простір у суботу або неділю по десять раз на годину. Щоправда, він не кожної суботи чи неділі бував удома, дуже часто він чергував, і в ці дні мене клали спати в його ліжко, яке пахло по-чоловічому: папіросами і шипром. Увесь наступний день мене супроводжував цей чоловічий запах і я відчував себе дорослим — таким собі радянським мачо. ДЯДЬМІШ був дуже охайним. Окрім загальних вимог до