Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

пилкою. Хрести ставили березові. А на дощечках, до хреста прибитих, випалювали прізвище, дату й прохання молитви. Найважче було викопати могилу. Не дуже допомагало палення вогнища, щоб хоч трішки розтопити землю. Тверду, мов камінь, вічну сибірську мерзлоту треба було сантиметр за сантиметром, кусочок за кусочком вирубувати сокирою. А могила повинна бути відповідно глибока, не лише тому, що так вимагала традиція, але і для того, щоб спокою померлого лісний зголоднілий звір не нарушив.

На перші похорони приходило майже ціле Калюче. Не було серед засланців ксьондза, отже самі, як вміли й пам’ятали, урочисто правили християнські похорони. По грудці землі кидали на кришку труни, проголошували літанію та співали «Вічний відпочинок». А коли хтось заводив: «Під твій захист, Отче на небі, круг твоїх дітей довіряє свою долю» — не було міцних. Плакали всі: над померлим і над своєю засланською долею.

Комендант Савін, за винятком заборони влаштовування похорон у робочі дні, не забороняв ставити хрести, не перешкоджав полякам у похоронних обрядах. Лише його заступник, Барабанов, пильно за всім і всіма спостерігав.

Незабаром після приїзду захворіла Рахеля Біалерова. Простудилася ще у транспорті. Кашляла, потім мала жар до непритомності. Циня кожного ранку виходила з бригадою в тайгу. Біалер, як спеціаліст і майстер на всі руки, від світанку до присмерку працював у табірних майстернях. Біля хворої матері залишався наймолодший з сім’ї, Гершель. Біалер шукав для дружини порятунку, де тільки було можливо. Пішов для того до фельдшера у палату хворих, бо лікаря через випадок, що трапився у Калючому, не було. Фельдшер, низький повновидий мужчина в окулярах, які щохвилини падали йому на фіолетовий ніс, називався Тартаковський, походженням з Ленінграда, а в Сибір потрапив пару років тому, засуджений за якісь троцькістські провини проти радянської влади. У Калючому, як «ворог народу», відбував заслання і у Ленінград не мав права повернутися.

Тартаковський був євреєм. Коли Біалер увійшов до його перегородки в санітарному бараці, Тартаковський сидів за столом і сьорбав чай, підкріплений спиртом. Побачивши Біалера, опустив окуляри на ніс, уважно приглянувся до нього і запитав:

— Амху?

— Амху. Ну я жид.

— Ну то чего єврею нужно?

— Єврею?— Біалер не дуже розумів по-російськи.

— Єврей то по-російськи означає саме жид. Зрештою відтепер то ти вже не є жид. — Розумієш?

— Ну, розумію... Але знов не так дуже... Якщо я, Йосель Біалер, не жид, то хто я є?

— Ти, Біалере, є жидом, бо цього приховати не вдасться. Але у нас в Радянському Союзі, то ти єврей! Розумієш? Жид то ти був там у шляхетській, антисеміцькій Польщі. А у нас, в соціалістичній країні, де всі народи є рівними, то ти не є жидом — «пархатий жид», як там у вас в тій Польщі говорять, чи хоча б у тих вонючих хохлів, на Україні! Відтепер, Біалере, то ти є єврей! Розумієш?— Тартаковський поправив окуляри і сьорбнув чаю.

— Розумію, розумію. Ось тепер у Радянському Союзі то я, Йосель Біалер, не є жид, тільки єврей! Ну, ну... — здивований Біалер похитав головою.

— Як єврей розуміє, то добре. І непотрібно мені тут жодного «ну, ну».

— А можна поцікавитись?

— Ну, цікався, цікався.

— То нехай мені пан доктор скаже, де в тому всьому є якась логіка?

— Яка знов логіка? Що ти маєш на думці?

— Думаю про те, щоб я, Йосель Біалер, довідався, що у Польщі я був жидом, а у Радянському Союзі я єврей, то треба мене було з цілою моєю бідною жидівською сім’єю аж у Сибір вивозити? І щоб мені тепер бідна Рахеля в гарячці вмирала, щоб мої діти...

— Ша, ша, жиде! Філософ мені знайшовся. Краще говори відразу, навіщо жид сюди прийшов і чого жид хоче?

Фельдшер відвідав хвору в бараці. Приклав долоню до розпаленого лоба, порахував пульс, послухав стетоскопом. Похитав головою, порився в санітарній сумці з грубої тканини, вийняв дві порції якогось порошку, з яких одну наказав хворій випити зараз, а другу ввечері.

— Ну як? — запитав з надією Біалер.

Тартаковський опустив окуляри, потім знов їх поправив. Був поважний. І тверезий. Відкликав Біалера вбік.

— «Признаю, о Пане Боже мій і моїх отців, що моє виздоровлення і моя смерть є в Твоїх руках»... Чи жид мене зрозумів?

— «Пан є нашим Богом. Пан є один»...— прошепотів у відповідь побліднілий Біалер, який на цей раз зрозумів усе відразу.

Біалерова померла кілька днів згодом. Але не було у Калючому «хевра Кадіша», традиційного єврейського святого товариства, яке у кожній єврейській гміні займається похоронами. Біалер, виправдавшись у думках перед Всемогутнім найбільш ревно, як тільки міг, що з релігійними похоронними наказами, які побожного єврея зобов’язують, справитись не може, усе при останках Рахелі робив сам. Омив тіло символічно, у чисте простирадло від ніг до голови закутав, бо то ніби звідки мав у Калючому взяти смертельний льняний саван... Сам також поклав Рахелю в труну з сирих соснових дощок, яку допомогли йому зробити Данилович з Долиною. Вони також, коли Біалер з дітьми безнастанно наглядав за останками, могилу Рахелі у замерзлій землі вирубали.