Зеді Сміт - Білі зуби

його розум гострим, як ніж, а далі розтяв і залишив відкритим. Спершу це було високе яскраве відчуття, але коли порошок перестав діяти і звільнені ним думки шубовснули в баюру з алкоголем, Самад перетворився з героя на понурого п’яницю. Він ніби бачив своє відображення цього вечора, і воно було потворним. Він розумів, що відбувається: він бере участь у прощальній вечірці в одному з глухих закутків Європи, а йому страшенно хочеться на Схід. Подивився на свою мертву руку з п’ятьма непотрібними пальцями-придатками, на засмаглу до кольору шоколаду шкіру, заглянув у свій мозок, де товклися відлуння непотрібних розмов та кволі спонуки до смерті, й страшенно захотів стати знову тим чоловіком, яким був колись: ерудитом, красенем, шовкошкірим Самадом Мія, таким гарним, що мати його ховала від сонячного проміння, посилала до найкращих вчителів і двічі на день натирала олією з льону.

— Семе? Семе? Ти паскудно виглядаєш, Семе. Ну, будь ласка… вони будуть тут за хвилину… Семе?

Ненависть до себе, як правило, спонукає перекинути злість на першого зустрічного. Самаду було ще важче, бо над ним стояв Арчі, дивився з увічливим співчуттям, водночас з острахом та гнівом, котрі мішалися на його невиразному, зовсім не пристосованому до таких складних емоцій обличчі.

— Не називай мене Семом, — загарчав він голосом, котрий Арчі не міг упізнати, — я тобі не англійський хлопчик з сусіднього двору. Мене звати Самад Мія Ікбол. Не Сем. Не Семмі. І — ради всього — не Самуель. Я Самад.

На Арчі ніби хто відро води вилив.

— Добре, у будь-якому разі, — Самад раптом заговорив офіційним тоном, бажаючи перервати емоційну сцену, — я радий, що ви опинилися тут, бо я хотів вам сказати, що я ні на що не годжуся, лейтенанте Джонсе. Ви правильно сказали: я зле виглядаю. І я рішуче ні до чого не вдатний.

Він піднявся, але за мить знову повалився на свій валун.

— Вставай, — засичав крізь зуби Арчі, — вставай, та що з тобою трапилося?

— Це правда. З мене нічого путнього не буде, — сказав Самад, беручи в здорову руку пістолет, — але я тут надумав…

— Поклади його.

— Я задовбався жити, лейтенанте Джонс. Я не бачу майбутнього. Може, це вас здивує — кажуть, найкращий метод — вкласти дуло до рота, — але факт залишається. Я бачу попереду тільки…

— Поклади його!

— …темряву. Я нещасний каліка, Джонсе. — Самад хитався з боку на бік, і пістолет весело танцював у його здоровій руці. — І моя віра так само скалічена, розумієте? Я нікому тепер не потрібен, навіть всесильному у своїй милості Аллаху. Що я робитиму, коли ця війна закінчиться, після війни, яка вже закінчилася, — що я тепер маю робити? Вертатися до Бенгалії? В Делі? Кому там потрібні такі англійці, як я? Їхати в Британію? Кому там потрібні індуси? Вони обіцяють нам у нагороду незалежність? Диявольська угода. Що мені тепер робити? Залишитися тут? Їхати кудись світ за очі? Може, якійсь лабораторії потрібні однорукі? На що я годжуся?

— Послухай, Семе… ти поводишся, як дурень.

— Справді? І оце ти мені кажеш, друже? — Самад сперся на камінь і знову встав, але не втримався на ногах і навалився на Арчі. — За один день я перетворив тебе із паршивого рядового на лейтенанта Британської армії, й оце така твоя вдячність? Оце так ти мені став у пригоді в годину скрути? Гозане! — гукнув він товстому власнику кав’ярні, котрий, жорстоко пітніючи, підтюпцем поспішав за солдатами, котрі саме вигулькнули з-за рогу скелі. — Гозане, мій мусульманський побратиме, заради Аллаха, скажи — хіба це правильно?

— Заткнись, — шикнув Арчі, — хочеш, щоб тебе всі почули? І опусти його нарешті.

Звідкись із темряви вигулькнула Самадова рука з пістолетом і обвилася довкола шиї Арчі — тепер обидві голови і рука сплелися у єдиних міцних обіймах.

— Для чого я годжуся, Джонсе? Якщо я не натисну цей курок, то що мене чекає далі? Я індус, індус-ренегат на службі у англійців, з пробитою довбаною рукоюі без медалей, які можна показати вдома. — Він відпустив Арчі й схопив себе за лацкани.

— Та, ради всього святого, ось візьми, — сказав Арчі, відриваючи три медалі з власного кітеля і кидаючи їх Самадові, — в мене такого добра повно.

— А як щодо однієї маленької деталі? Ти усвідомлюєш, що ми дезертири? Глянь на нас збоку, друже. Наш командир загинув. А ми одягнули його уніформу і почали командувати офіцерами, котрі вищі за нас рангом. І в який спосіб? За допомогою обману. Хіба після цього нас не вважатимуть дезертирами?

— Війна закінчилася! І потім, ми ж намагалися зв’язатися з нашими.

— Намагалися? Ти так думаєш, мій друже Арчі? Справді? А може, ми просто сиділи кожен на своїй задниці і, як дезертири, ховалися у церкві, доки довкола валився світ і люди продовжували гинути на полях битв?

Зав’язалася невелика бійка, бо Арчі намагався вирвати в Самада пістолет — той навіть доволі боляче його копнув. Знизу хтось затягнув «Татуйовану Лідію»: решта осіб з їхнього різношерстого загону вже вигулькнули з-за повороту й наближалися, зливаючись у сутінках в одну сіру масу.

— Так, давай тихо. І заспокойся, — сказав Арчі, відпускаючи Самада.

— Ми самозванці. Ренегати у формах інших людей. Хіба ми виконуємо свій обов’язок, Арчібальде? Виконуємо? Чесно? Я втягнув тебе в усю цю історію, Арчі, — ось через що мені справді шкода. Правда полягає в тому, що це моя доля. Мені віддавна було так на роду написано.

О, Лідія! О, Лідія! Ви бачили Лідію? Татуйоооооовану Лідію!