Зеді Сміт - Білі зуби

Самад байдуже вставив пістолет у рот і звів курок.

— Ікболе, послухай мене, — сказав Арчі, — коли ми їхали в нашому танку з капітаном, Роєм і всіма решта…

О, Лідія! О, королева тату! На спині твоїй — битва під Ватерлоо!..

— Ти ж завжди намагався стати героєм і все таке, як і твій прадядько, як там його ім’я…

І креслять комети по спині свій шлях…

Самад витяг пістолет із рота.

— Його звали Панде, — сказав він, — то був мій прадід, — і знову засунув пістолет у рот.

— І от, ти маєш шанс, який просто дивиться на тебе. Ти ж не любиш запізнюватися на автобус, і ми не запізнимося, якщо все зробимо правильно. Так що не видурюйся тут.

А зверху наш прапор у всіх кольораааах, Ти можеш навчитись багато від Лідії!

— Товаришу! Та що там, ради всього святого, сталося?!

Не помічений ними раніше життєрадісний росіянин вигулькнув у них із-за спини, з жахом зиркнувши на Самада, котрий тримав пістолет у роті, немов льодяник.

— Продуваю, — затинаючись від несподіванки, сказав Самад і витяг пістолет з рота.

— Це у них такі звичаї перед атакою, — пояснив Арчі, — в Бенгалії.

Війна, котру дванадцятеро чоловіків очікували знайти у величезному будинку на пагорбі, та війна, котру Самад мріяв привезти зі собою у глечику й передати пізніше онукам як спогад своєї молодості, вже давно там не ночувала. Доктор Каліка повністю виправдовував своє ім’я: тихо сидів собі у м’якому кріслі перед вогнищем. Хворий. Закутаний у плед. Блідий. Худющий. На ньому не було жодної уніформи — тільки біла сорочка без комірця і зношені темні штани. Так, він був молодим, хіба трохи старше двадцяти п’яти, однак він не протестував і навіть не здригнувся, коли вони всі вломилися у його кімнату зі зброєю напоготові. Збоку можна було подумати, що ці люди просто випадково зайшли в гості на симпатичну малу французьку ферму, хіба що проштрафилися, бо їх ніхто не запрошував, та ще й принесли за обідній стіл рушниці. Кімнату освітлювали тільки гасові лампи на підставках у формі жіночих фігурок — світло танцювало на стінах, на яких висіла серія з восьми картин, що зображали різні болгарські пейзажі. На п’ятій з них Самад упізнав їхню церкву, позначену маленьким мазком жовтавої фарби десь аж під обрієм. Картини висіли на рівних проміжках одна від одної і творили єдину панораму. Дев’ята картина, все ще не обрамлений, нудотний начерк у модерному стилі, стояла на мольберті, трохи ближче до каміна, й фарба на ній ще не до кінця висохла. Дванадцять дул націлилися на художника. І коли він повернувся до них, по його обличчю стікало щось схоже на криваві сльози.

Самад ступив наперед. Він потримав у роті пістолет, й це додало йому мужності. Він спожив абсурдно велику дозу морфію, випав у пробиту морфієм діру, але вижив. «Людина ніколи не буває більш сильною, — думав Самад, підступаючи до доктора, — ніж тоді, коли приземлиться по той бік розпачу».

— Ви доктор Перре? — голосно спитав він, аж француз поморщився від його британського акценту й ще більше сліз потекло його щоками. Самад продовжував тримати його під прицілом.

— Так, я це він.

— Що це? Що у вас з очима? — запитав Самад.

— У мене діабетична ретинопатія, месьє.

— Що? — перепитав Самад, все ще не опускаючи пістолет і вирішивши не дати зіпсувати героїчний момент тривіальними медичними поясненнями.

— Це означає, що як мені не вколоти інсулін, то з мене починає виділятися кров, мій друже. Через очі. Проте це нітрохи не заважає моєму хобі, — і він жестом показав на картини довкола. — Картин має бути десять. Тоді вони утворять повну 180-градусну панораму. Але, здається, ви прийшли мене потурбувати? — він зітхнув і піднявся. — Ви збираєтеся розстріляти мене, мій друже?

— Я вам не друг.

— Та ні, я так і не думаю. Але ви справді прийшли мене вбити? На вигляд ви надто молоді, щоби мати подібний досвід, — далі він глянув на нашивки Самада. — Боже мій, ви так швидко просунулись у житті, капітане!

Самад незручно переступив з ноги на ногу і краєм ока побачив паніку в очах Арчі. Тоді поставив стопу трохи вперед і став міцніше.

— Не хочу набридати вам одним і тим самим, але… ви справді маєте намір мене вбити?

Самадова рука анітрохи не тремтіла, дуло пістолета не рухалося. Він може його вбити, він холоднокровно може його вбити. Самадові для цього не потрібно ховатися в темряві чи прикриватися законами воєнного часу. Він міг його убити, і обоє це знали. Росіянин, побачивши в очах індуса небезпеку, ступив наперед:

— Пробачте, капітане.

Самад залишався незворушним і дивився на Доктора. Росіянин знову зробив крок.

— Ми не маємо наміру вас убивати, — сказав він, — нам наказано відвезти вас до Польщі.

— А там мене розстріляють?

— Там це вирішуватимуть відповідні органи.

Доктор сміливо підняв голову, і його очі