Зеді Сміт - Білі зуби

«Коли почалася війна, — думав собі Арчі, — ми з вами, хлопці, розглядали на еротичних фото ніжки Бетті Грейбл. А тепер, коли війні кінець, ми зиримо на скляне око якогось нещасного виродка. Ніфіга собі».

Якийсь час росіянин перекидав око долонею, а далі зупинив його в центрі, точно посередині своєї видовженої, чітко окресленої лінії життя. Воно дивилося на лейтенанта Арчі та капітана Самада довгим, уважним поглядом.

Того вечора лейтенант Джонс уперше відчув смак справжньої війни. Під командою Самада Арчі, вісім росіян, старий Гозан та його племінник повантажилися на два військових джипи і рушили вгору пагорбом, щоби спіймати нациста. Росіяни дудлили самбуку, доки вже ніхто з них не міг пригадати навіть перших слів їх національного гімну, Гозан продавав їм за найвищими ставками шматочки смаженої курятини, й лише Самад стояв несхитно на передньому сидінні першого джипа, і поли його капітанського кітеля майоріли на вітрі, наче повітряний змій серед білого пилу; його руки метлялись і, здавалось, краяли ніч направо і наліво, він вигукував команди, але підрозділ був надто п’яний, аби їх слухати, а він сам надто захоплений вилазкою, щоби усвідомлювати, що він наказує.

Арчі вмостився на задньому сидінні другого джипа, тихий, тверезий, переляканий, і з шанобливим трепетом поглядав на постать свого друга. В родині Арчі ніколи не було героя: коли йому виповнилося лише п’ять, його батько приєднався до вже відомої нам чоловічої компанії і якось забув повернутися додому; а ще Арчі ніколи не був затятим читачем і йому до рук не втрапили всі ті жахливі книги, покликані наповнити свідомість хлопчаків безглуздими у своєму героїзмі постатями — на життєвому шляху Арчі не з’являлися ні лісові розбійники, ні одноокі пірати, ні безстрашні повстанці. Але Самад, котрий оце зараз мчав попереду, а ґудзики на його офіцерському кітелі блищали проти місяця, немов монети у казковій криниці, він вразив сімнадцятирічного Арчі як ніхто інший, і, немов отямившись після доброго аперкоту, Арчі сказав собі: о, так, цей чоловік здатен здолати будь-яку життєву дорогу. В одній людині поєднувалися і дивний сновида з їхнього танка, і його друг, і справжній герой, чого Арчі ніколи не міг запідозрити. Втім, коли вони здолали три чверті відстані до вершини пагорба, дорога, котру обрали майже спонтанно, зненацька сильно звузилась, джипи різко загальмували і геройський капітан, перелетівши в ефектному сальто-мортале лобове скло, приземлився в пилюку задом догори.

— Ніхто тут довго не їздив, — обгризаючи курячу кістку, заявив з філософським виглядом племінник Гозана. — Не вийде, — він показав на Самада, котрий знову збирався всістися в машину, — далі дороги нема.

Тоді Самад зібрав свій напівпаралізований батальйон і розпочав марш-кидок на вершину пагорба, шукаючи ту війну, про котру одного дня зможе розповісти своїм онукам так, як колись розповідали йому про подвиги його прадіда. Йти було важко, бо обабіч стежки, котрою вони поволі просувалися, рясніла купа вирв від колишніх бомбардувань. Повалені дерева довкола вистромляли в повітря імпотентні, приречені на вмирання корені — щоби пробратися вгору, доводилося розчищати дорогу багнетами російських карабінів.

— Ніби ми в пеклі! — бурчав племінник Гозана, п’яно дряпаючись на якийсь із повалених стовбурів. — Тут усе, ніби в пеклі!

— Пробачте його. Він так емоційно на все реагує, бо ще молодий. Але це правда. Адже ми — як би це сказати — ми цього не прагнули, лейтенанте Джонс, — мовив Гозан, котрому дали на хабар дві пари черевиків, щоби він мовчав про несподіване підвищення обох друзів у чині. — Що нам з усім цим тепер робити? — Він витирав з обличчя сльози, котрі текли трохи від алкоголю й трохи від розчулення. — Що нам робити? Ми мирні люди. Ми не хотіли воювати! Цей пагорб, знаєте, він колись був мальовничим. Квіти, птахи, вони співали, розумієте? Ми люди Сходу. Чого нас мають зачіпати битви Заходу?

Цілком інстинктивно Арчі повернувся до Самада, очікуючи на одну з його промов, проте ще до того, як Гозан закінчив говорити, новоспечений капітан пришвидшив крок, а далі перейшов на біг, спонукаючи зробити те саме сп’янілих росіян, котрі поволі потрюхикали за ним з багнетами навпереваги. А Самад біг з такою швидкістю, що незабаром зник, завернувши за якусь перешкоду, неначе його ковтнула ніч. Арчі ще кілька хвилин вагався, а потім рішуче вивільнився з чіпких обіймів Гозанового племінника (той саме починав розповідати історію про кубинську повію, з котрою запізнався в Амстердамі) і побіг у той бік, де востаннє бачив блиск срібного ґудзика — якраз там гірська стежка робила черговий примхливий поворот.

— Капітане Ікбол! Зачекайте, капітане Ікбол!

Він біг, повторюючи цю фразу, розмахуючи ліхтарем, котрий вихоплював з пітьми ексцентричні антропоморфні тіні: ось чоловік, ось жінка на колінах, ось три собаки виють на місяць. Кілька разів Арчі помилково сприймав їх за справжніх істот.

— Ввімкніть ліхтарика! Ікбол! Капітане Ікбол!

Жодної відповіді.

— Капітане Ікбол!

— Навіщо ти так мене називаєш? — почув він голос десь дуже близько праворуч. — Ти ж знаєш, що я ніякий не капітан?

— Ікбол? — ліхтар Арчі метнувся туди, звідки прозвучав голос, і висвітив Самада, котрий сидів на валуні, схопивши голову в руки.

— Нащо? Я ж знаю, що ти не ідіот, так? Отже, смію припустити, ти маєш знати, що насправді я рядовий Армії Його Величності.

— Ну, так. Але ми ж маємо тримати це в таємниці, ага? Це ж наше прикриття, і все таке.

— Прикриття? Хлопче… — Самад тихо розсміявся сам до себе, однак Арчі цей сміх видався зловісним. Самад підняв голову — його очі були налиті кров’ю і наповнені слізьми: — …як ти думаєш, що тут відбувається? Ми граємо в піратський абордаж?

— Ні, я лише… з тобою все гаразд, Семе? Ти зле виглядаєш.

Самад ледве чи усвідомлював, що він зле виглядає. Цього вечора він втер трохи білого порошку під кожну повіку. Морфій зробив