Павло Петрович Коробчук - Кайфологія

речовин. тіло – проекція цивілізації. отже, тебе викраде час, коли закінчиться роумінг. якщо ти не застрахував себе, то постав, принаймні, сигналізацію, щоби у разі нудоти: скажімо, втику у телевізор, стирчання в комп’ютерних іграх, цілодобовому чаюванні, ти мав виходи з себе через відкриті чакри чи візи, а не через вени у ванні. простір має бути прочиненим вікном, черговим етапом, і, навіть якщо він затиснув тебе в кулаці, по самі лікті, – можна прикинутись брудом, асоціальним типом, і тоді він сам вичистить тебе з-під своїх нігтів. один стовбур важче зламати, ніж оберемок соломи, ефект метелика може виникнути від одного атома: із усвідомленням цього – жодні наломи, жоден поганий спомин не змусять перевірятися у патологоанатома. видих про натхнення

Я сьогодні не чистив зуби. І не брав до рук барабанних паличок. Ну, брав, але, чи то задумавшись про щось своє, чи то просто завтикав, але так і не постукав. Але зубної щітки не брав.

Я хотів був начепити краватку, але щось так запарився з вузлами, тим більше до голого тіла вона не вельми пасувала.

Одним словом, вона вже сиділа на стільці, коли я прокинувся. Затягуючись, трохи кривилась і дим не підпускав до неї дрозофіл. Стрічки кіноплівки плелися біля її ніг. Десь за стінами кидали каміння у воду, і воно приємно шубовськало.

Я вказав їй на простір між вказівним пальцем і склом вікна. Що я хотів показати цим жестом, вже не пригадую, але вона похлинулася ковтком кави і зареготала. Її груди сколихнули повітря навколо мене і я відчув, що жовкну. Я відчув, чесно, що життя – це один великий нюанс.

У мене штиняло з рота, тобто я мовчав. Було якесь таке розпачливе відчуття, ніби я грузин, тому з того всього я вирішив учверити якусь таку, ну, щось таке живе, чи що. Здається, саме тоді я взяв палички, але раптом по шкірі побігли жовті мурахи. Це вона мене розбудила, тобто збудила тим, що ввійшла в мене. Тобто, я маю на увазі, так виходить, що я прокинувся в ній. Кохання відбувалося тихо, в певний момент я навіть спромігся розрізнити голоси кількох горобців у колінах.

Але які то були мовчанки! Напружені, милі, тотальні, громадянські, катастрофічні, глевкі, зіжмакані, лотерейні, говіркі. Ми мовчали в метро, обличчям до обличчя, в різних містах, у мікрофон. Ми чули кожну найменшу мертву черепашку одне в одному, і той мул, у якому вони спочивають.

Гра на барабанах мною сприймається як залишання саме цього певного удару поміж найбільшою кількістю можливих. Але ми не били по ньому зовсім. Ми слухали всю ту тотальну кількість ударів. Ми мовчали в унісон.

Кров я розсилаю у шприцах друзям, щоб трохи послабити тиск, щоб трохи напругу зняти, а їй трошки наливаю в мисочку. Не знаю, яка моя кров на смак, але вона, моє натхнення, п’є без огиди. Я плачу тобі бабки, мила, так-так, за оці катрени і верлібри.

Я купую її постійно. Назбираю грошви – заберу її в Німеччину. Миле кацапське створіння. Чогось у ній бракує.

Потім я спробував щось робити з краваткою, потім відкоркував третю пляшку вина, чи четверту, наступив на окуляри і метелика, роздовбав лопатою черв’яка, щось трохи ще пометушився, сплюнув на плінтус і десь там же впав, що аж заболіло.

А, ще пригадую, як вночі шукав дверну ручку, але, якщо подумати, кому вона к бісу зараз потрібна, ця дверна ручка.

АВТОРИТАРИТЕТ