Симона Вілар - Сповідь суперниці

нього впадають дедалі нові притоки. Я почала навіть упізнавати місцевість, та й туман трохи розвіявся, а у високості небес блиснули зірки, немов срібні рибки в неводі.

І раптом я побачила її — знамениту кременеву вежу Херварда, Тауер Вейк, мій дім! Вона величавим громаддям пливла над озерною гладінню серед туману, який зусібіч обступав острів із вежею посередині. Струмок тихо влився в озеро, тут було глибоко, і Утред, відклав жердину та взявся за весла. Ми пропливли вздовж берега, і я ахнула. Раніше тут було велике селище, стояли вкриті очеретом хатини орендарів, чувся собачий гавкіт, рипіння млинового колеса. Тепер крізь склубочений туман я бачила самі обгорілі стовпи, кістяки будівель, попелище на місці млина. І тиша, неприємна мертвотна тиша. Тільки рипіння кочетів чулося над водою.

Ми пропливли вздовж довгої дамби, єдиного сухого проходу до острова з Тауер Вейк. І там, біля стін чорної вежі я побачила вогні, а по тому й людей. Вони стояли невеличкою групою, розмахуючи смолоскипами.

Не знаю, може, тому, що ці люди так любили мене, але в мої нечасті візити сюди, я відчувала, що мій дім саме тут. І зараз вони обступили мене, радісно вітали, намагалися поцілувати руки. Вони пережили злигодні, але були зараз такі щасливі, ніби сама моя присутність могла розв’язати всі їхні проблеми. У мене навіть сльози на очі навернулися: я завжди так тонко відчувала доброту, співчуття, увагу. Але мені слід було опанувати себе, пам’ятаючи, що я їхня пані й мені треба ще багато зробити. Що? Та що могла я, Ансельмова підопічна, неповнолітня дівчина?

Невдовзі я сиділа в дідовій вежі, пила теплий трав’яний відвар і слухала їх. Говорив здебільшого місцевий рів Цедрік. Цей міцний кремезний старий був тут за старшого, звик вирішувати багато проблем і, як я зрозуміла, шукав способу, щоб залагодити справу миром. Тому й сердито цитькав на свого войовничого сина, коли той намагався встрягати.

— Коли ваш батько, міледі, вмирав, з гідністю людини, яка знала собі ціну,  — говорив Цедрік, — він припустився великої помилки, доручаючи піклування про вас, та й про нас разом із вами, цьому нормандському попові Ансельму. Але його привабило, що Ансельм — глава обителі найшанованішого в Денло святого — Святого Едмунда. Та й про абата з Бері-Сент подейкували, що він людина значуща, хартії складає. Але ваш батечко не поцікавився, наскільки той владолюбний, жорстокий і жадібний. І ось цей абат прислав до нас свого пса Уло.

— Щоб його чума скосила! — не втримався Утред.

Старий рів сердито глянув на сина й кинув оком туди, де в ніші вузького вікна схлипувала його донька Ейвота. Ейвота була на два роки старша за мене й така гарненька, пухка, мов здобна булочка. Вона мала золоті, мов сонце, кучері й величезні сині очі, безневинні, як у дитини. Але якраз безневинною вона й не була: оповідали, що в усьому Денло не знайти другої такої кокетухи. Ейвота завжди ставилася до чоловіків так м’яко та грайливо, що, можливо, своєю привітністю й дала цій Ансельмовій людині якийсь привід до залицянь. Але зараз, коли нагорі стогнав її поранений чоловік Хродерав, вона здавалася наляканою і по-справжньому каялася.

— Як ви думаєте вчинити, пані? — запитав Цедрік.

Бог свідок, я цього й не уявляла. Але мене лякала войовничість Утреда й решти чоловіків, і я не знала, як їх вгамувати. Сподівалася, що мудрий рів сам запропонує мені, як краще залагодити справу. І він запропонував:

— Міледі, я думаю, вам як господині лену, є сенс звернутися зі скаргою до самого короля.

Тут я перестала смикати себе за косу й глянула йому просто у вічі. Отже, дарма я сподівалася на ріва. По суті, він був темною людиною, ще й досі мріяв про старі саксонські вольності. Невже ж він не розуміє, що Генріх Боклерк радше прислухається до слів шанованого всіма вченого Ансельма, ніж до белькотіння неповнолітньої послушки, та ще й підопічної абата? Та й де це бачено, щоб жінка піднімала голос на захист своїх прав?

— А нам казали, що Генріх Нормандський не шанує церковників, — сумовито докинув Цедрік.

Я теж це чула. Ігуменя Бріджит не раз засмучувалася з цього приводу. Та все одно король останнім часом майже не навідується до Англії, живе за морем, а без захисника, який би провів мене до його величності й узявся боронити мої права, не було сенсу навіть намагатися.

— Ось-ось, — пожвавішав Цедрік, — вам потрібен такий сильний чоловік за покровителя. І хіба в Денло не знайдеться жодного доброго саксонського тана, щоб замовити слово за онуку славного Херварда!

Усі повеселішали. Я не могла зрозуміти, що їх так надихнуло, поки Цедрік не пояснив. Вони хочуть, щоб я пішла до якогось шляхетного сакса й попросила в нього захисту. І мені довелося пояснювати їм, що цей захист буде законним, тільки якщо мій новий опікун викупить у короля право на мене. А хто зможе змагатися з таким багачем, як Ансельм?

— Що, як ви звернетеся до шляхетного Бранда, сина Орма? — запитав хтось. — Він елдерман[26] серед саксів і дуже забезпечена людина.

Ми з Цедріком перезирнулися. Хай Бранд і багатий, але він свого часу дуже часто повставав проти короля і його навряд чи слухатимуть. Якщо ж попросити захисту в нормандських вельмож…

— Ну, це все одно, що віддати нашу красуню, мов ягня вовкам, — пробурчала стара Труда, дружина Цедріка, й рів кивнув, погоджуючись.

— Атож, це як із калюжі та в болото. Але що ви, леді Гіто, красуня — тут Труда має рацію.

Він хитро примружився.

— Красуня, власниця земель, та ще й онука славного Херварда. Хіба це поганий посаг? Що, як вам, міледі, вийти заміж? Тут уже й Ансельмові руки до вас не дотягнуться.

Я злякалася. Сказала тільки, що поки опікунські права на мене в Ансельма, такий шлюб визнають недійсним і, в кращому разі, чоловік отримає тільки мене, але не мої володіння.

— Як подивитися! — не вгавав Цедрік. — Є ж у наших краях