Симона Вілар - Сповідь суперниці

Там і мій рів[25] Цедрік, ще кілька йоменів і Ейвота з чоловіком. Хродерава поранили, і його не можна було нести на болота.

— Слід було б повернутися, взяти мазі з лазарету, — якось тужливо почала я. Подумала: ось зараз я піду — і хай вони розбираються, не втягуючи в це мене.

Утред це зрозумів. Мовчав, нависаючи наді мною.

— Ви ще дівчинка, міледі. Напевне, й справді не варто було мені приїжджати. Ліпше вже було звернутися до герефе Едгара, але зараз він поїхав у копальні в Нортгемптоншир і повернеться не раніше Різдва. Тільки… Ніхто ж не знає, що за цей час може статися.

У голосі його була печаль, а мені навіть стало соромно. Що ж, спробую якось розібратися у всьому. І я сказала Утреду, що нам слід поквапитись, аби я встигла в монастир до світанку.

Утред миттю збадьорився.

— Звісно, міледі, ми встигнемо. Недарма ж я позичив поні в панотця Мартіна. Наш священик, хоч і Божа людина, але й у нього викликав обурення злочин Уло.

І він допоміг мені сісти в сідло.

* * *

За годину ми з Утредом подолали близько семи миль.

Невтомний сакс увесь цей час біг, тримаючись за повід коня, та ще й жартував, що я, наче міх із борошном, підстрибую в сідлі. Мовляв, так недовго й спину обдерти кошлатій конячині священика, а панотець Мартін за таке може й у вухо заїхати. Ну й гумор у цього сакса! А проте, я часом посміхалася у відповідь на його жарти.

Нарешті заманячіли обриси церкви Святого Дунстана — довгастої дерев’яної споруди з почорнілим очеретяним дахом, схожим на хутряну шапку. Над нею бовваніла дзвіниця, така давня й ветха, що на неї було небезпечно сходити. З усіх околишніх фенів поплутаними стежками сюди збиралися мешканці боліт. Були вони дикі, неговіркі, й ніколи не можна було знати, що в них на думці, тож скільки б панотець Мартін не силкувався, ніяк не міг зібрати з них пожертви на ремонт церкви.

Коли ми під’їхали, священик відразу пішов нам назустріч із запаленим смолоскипом у руці.

— Цей розбійник все-таки умовив тебе, Гіто, втрутитися?

Кажучи це, він поцілував мене в лоб і поблагословив двома перстами. Отець Мартін давно правив тут службу, я пам’ятала його з дитинства й бачила, що він майже не змінився за ці роки. Такий само кремезний, міцний, у темному одязі, на який спадала його довга борода солом’яного кольору.

Я чула, як він вичитував Утреду.

— Гіта ж іще зовсім дитя. Ви мали самі провчити цього пройдисвіта Уло, а не втягувати в це дівчинку.

Я мовчала. Що ж, можливо, мої сакси дійсно не повинні були звертатися до мене. Але якось саме собою вийшло, що я завжди втручалася в їхнє життя, навіть коли жила осторонь. І вони давно вважали мене пані — я сама так зробила. За старими саксонськими законами жінка могла бути господинею своїх володінь, а за новими, нормандськими, — ні. Я могла тільки передати спадок чоловікові або опікуну, який правив би моїми землями та захищав їх. Але моїм опікуном був Ансельм, а від нього мої сакси не бачили нічого доброго, тому, як раніше, шукали підтримки в пані.

Я бачила, як Утред почав готувати човна. Адже далі починався край фенів і шлях наш пролягав водою.

— Відчепися, попе, — нарешті огризнувся він до священика. — Ти тільки затримуєш нас, а леді Гіті треба встигнути повернутися в обитель ще затемна.

Священик і далі бурчав, але допоміг мені сісти в невеличку плоскодонку та відштовхнув її від берега. Утред запалив смолоскип, закріпив його на носі плоскодонки та почав правувати, спираючись на жердину. Ми попливли в тумані, серед віддзеркалених у воді тьмяних відблисків світла.

Фени широкі та мілководі. На невеличких узвишшях поміж очеретів і моху ростуть берези та вільхи, тягне догори покручене гілля кривий ялинник. Нечасті села й хутори громадяться на острівцях, і хати там стоять на палях. Через пустища фенів ведуть старі стежки й загати, відомі тільки місцевим жителям. Але є й гарні шляхи, дамби, які постійно ремонтуються, оскільки ними пролягає найкоротший шлях на захід. Є у фенах і трясовини — зелені, мов смарагди, вони тихо чекають на необачних подорожніх, і подейкують, що вершник із конем може зникнути в них, як ложка в каші. Але такі місця завжди якось позначено, здебільшого ж пустища фенів це відкриті заплавні луки, де навесні гніздиться безліч птахів, а трави такі соковиті, що ці місця вважаються чудовими пасовиськами, й мешканці фенів у переважній більшості займаються розведенням худоби, особливо вівчарством.

Ми з Утредом пливли одним із численних струмків, тиха вода якого, здавалося, стояла на місці. То ліворуч, то праворуч від нас із туману виринали хащі навислих над водою чагарників, хлюпотіла вода. Я жахливо змерзла, скулилася в човні, підібгала під себе ноги та до самого носа загорнулась у солдатський плащ. Утред в тумані здавався ніби нереальним: довга темна постать, що від поштовхів розгойдується, ніби птах на гілці. Ми мовчали. Потроху на думку полізли всілякі жахи. Люди розказували, що тут, поміж очерету й осоки, живуть примари тих, кого затягло в трясовину. Мені часом здавалося, що я розрізняю в тумані їхні очі — заблукані болотяні вогні. Мені стало незатишно, й коли неподалік щось булькнуло і хлюпнуло у воду, я налякано скрикнула.

— Це просто видра, — пояснив Утред.

Було приємно чути серед цієї тиші людський голос, і я попросила вояка поговорити зі мною. Ох, ліпше б я цього не робила! Бо Утред розповів мені про різних болотяних тварюк, про змій із головами потопельників, про болотяну мару, величезних страшних жінок із зеленими зубами та довгими руками, вкритими волоссям, які виринають із води й перевертають човни.

Я розгнівалася, нагримала на нього. Але він тільки розсміявся, сказав, що тепер я хоч прокинулася, стала схожа на себе.

Ширина річища свідчила, що в