Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

бачте.

– Та що ж ви стільки вибачаєтеся! Гарне ім’я, моє улюблене

чоловіче ім’я, – Наталка кинула на мене швидкий погляд, як

риболовецькі сіті.

Я побуряковів, так ніби це моя величезна заслуга, що мене

хтось назвав саме Андрієм. Ми йшли містом, повільно набли-

жаючись до центру. Наталка говорила багато, хід її думок був

уривчастим, раз у раз вона перестрибувала з теми на тему, гід

з неї був кепський – мою увагу вона переважно звертала на

поштові відділення, крамниці й банківські офіси, саме поді-

бні будівлі становили собою її систему координат цього міста.

Втім, мені таки вдалося від неї довідатися, що в перекладі з

еспанської Вальпараїсо означає «райська долина», а саме місто

засноване еспанськими колонізаторами майже п’ять століть

тому. На цьому історична частина розповіді завершилася, і я

106

смиренно слухав про доньку пекаря Пабло, яка шиє найкра-

щі сукні у цьому місті, автомобільну аварію три роки тому, в

якій розбилося сім автівок і загинуло дев’ять людей (уявляєте,

Андрію, саме тут, на цьому перехресті?!), про місцеву газету,

яка весь час друкує один і той же гороскоп, змінюючи тільки

знаки зодіаку і про ринок, на якому можна купити найсвіжі-

ші продукти, але купувати варто ввечері, бо тоді ціни майже

вдвічі нижчі за вранішні.

У центрі Наталка хотіла вже розпрощатися, але я вмовив

її пропустити по склянці коньяку разом. Ми зайшли до яко-

гось бару, знайшли вільний столик і замовили червоне вино

– на цьому наполягла вона. Здавалося, її зовсім не цікавила

моя персона, весь час вона торочила про своїх співробітниць,

я дізнався про їхні сім’ї і звички. Виглядало це мило. Наталка

заборонила мені курити біля себе, тому я не знав куди подіти

руки, ніяковіючи ще дужче. У цьому барі мені вперше випа-

ла нагода роздивитися її краще. Вона говорила, я створював

ілюзію щирої зацікавленості, угукав і хитав головою, примру-

жував очі і вчасно усміхався, але насправді ковзав поглядом її

тендітною, майже дитячою фігурою. Маленькі вушка, м’які лі-

нії обличчя, глибокі очі кольору стиглого меду, довгі вії, губи

ніжно-гранатового кольору, вузьке й миле підборіддя, корот-

ке чорне, трохи підфарбоване, волосся. А далі – довга, довга

й тонка шия, котра закінчується елегантним вигином плечей,

ідеальна шкіра кольору білих вечірніх хмар, освітлених жовто-

гарячими променями західнього сонця. А далі, а далі маленькі,

і від того ще більше спокусливі груди (о Боже, вони стали мої-

ми улюбленими на все життя), котрі здіймалися разом з її рів-

ним диханням під блакитного кольору блузою. Руки худенькі,

пальці довгі, долоні м’які й доглянуті. Наталка говорила, а я

сидів перед нею, як перед картиною, дивився й щоразу зна-

ходив щось нове, прекрасне й зворушливе. Може, це тривало

годину, може, менше. Вона попрощалася й пішла. Наостанок я

сказав, дивлячись їй просто в очі, що обов’язково повернуся.

Вона усміхнулася й потиснула мені руку. Наступного дня наш

корабель відчалив із Вальпараїсо, я стояв на палубі й зами-

107

луваними очима дивився на берег, на котрому розтяглося на

десятки кілометрів це місто, я дивився на цю райську долину

з ніжністю. Зайвим буде казати, що почувався я повним ідіо-

том.

У моїй квартирі серед інших книжок є кілька мап і атласів.

Вигадуючи для своїх персонажів нові міста і країни, я часом

зазираю до них. Іноді я вдивляюся у чилійський берег, одразу

й безпомилково на всіх картах знаходячи Вальпараїсо. Мені

цікаво що там відбувається зараз, як поживає донька пекаря

Пабло, яка музика грає у тамтешніх барах.

Наступного разу у це місто доля закинула мене через десять

місяців. До контори я майже біг і перевів подих тільки тоді,

коли відчинив двері і побачив Наталку. Здається, вона зраділа

мені. Ми стояли в порту майже тиждень, розмитнюючи ванта-

жі й приймаючи нові контейнери. Капітан дозволив бажаючим

оселитися в місті і я зняв квартирку в центрі. Вона прийшла

до мене на наступний день нашої стоянки у Вальпараїсо. Між

нами встановився дивний зв’язок, все відбувалося ніби само

собою: її сумочка й одяг на моєму кріслі, тепло її тіла, вигини

й крики, судомне стискання рук, уривчасте дихання. А потім

вона спала, лежачи на животі й широко розкинувши руки, не-

мов у вільному падінні. Сопіла й крутилася. Я клав на неї ногу,

обіймаючи ззаду, і намагався не рухатися, щоб ненароком не

розбудити. У день відплиття вже вона сказала, що хоче, аби я

повернувся.

У нас з нею немає жодної спільної фотографії – Наталка ка-

зала, що не любить фотографуватися. Можливо, вона якось

відчувала, що її треба малювати масляними фарбами чи пас-

теллю, а не фотографувати. Хай там як, а я залишив її зовсім

різну у спогадах – повороти голови, скуйовджене волосся, га-

ряч її живота. Найбільше я любив нюхати її за вухом після

любощів. Як пес. Як вірний пес.

За наступні два роки я побував у Вальпараїсо ще тричі.

Весь час ми проводили разом. Місяці між