Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

я проводив переважно у спогадах про неї і мріях про неї. Я

згадував усі деталі наших побачень, усі її слова, шкірою відчу-

108

вав усю її ніжність. У той період я написав кілька незграбних

любовних віршів і збірку оповідань, котра через чотири роки

принесла мені першу славу. Зрештою, усі мої книжки, усе на-

писане мною – про неї й завдяки їй.

Вулицею Винниченка, на якій я живу, їздить кілька міських

автобусів, серед них і №8. Його маршрут починається в цен-

трі і закінчується майже на околиці міста, де побудовано но-

вий дитячий спортивний комплекс. Восьмий автобус я бачу зі

свого вікна переважно після обіду, коли відриваю погляд від

книжки і п’ю чай. Рівно о цій порі, щодня крім вихідних, він

проїздить у напрямку спорткомплексу.

Саме вийшла шоста моя книга і я почав працювати над но-

вим романом. Мені потрібні були нові типажі, нові характери

для сюжету. Автобус №8 повз догори вулицею. Я сидів біля

вікна й думав. Наталка їхала в автобусі, притулившись щокою

до скла. На колінах у неї сидів маленький хлопчик. Я дивився

на це невидячими очима й не міг повірити.

У той день я вже нічого не написав. Наталка завжди була

єдиним хаосом серед мого порядку. Єдиним вітром. Я був

певен, що просто побачив якусь схожу на неї жінку, але все

ж спогади зовсім забрали у мене спокій, я випив майже пів

пляшки бренді і довго не міг заснути, зариваючись у подушки.

Ми не бачилися вже п’ять років. Пам’ятаю, як зараз: я заходжу

з квітами в її кабінет, а її немає. Поїхала, мовляв, до хворого

батька в Аргентину, звільнилася й поїхала. Ні, нічого передати

не просила. Ні, адреси не залишала.

Я жив далі, як і жив раніше. За точним графіком, слідуючи

своїм звичкам. Проте щоразу по обіді я прикипав поглядом

до вікна, вдивляючись на дорогу й чекаючи на восьмий авто-

бус. Моє марево могло повторитися, я чекав на нього. Вдруге

я побачив її цілком чітко, це було рівно через три тижні, о тій

самій порі, у тому ж автобусі. Наталка сиділа одразу за водієм,

біля неї сидів білявий хлопчик. І це була Наталка. Наталка,

чорт забирай! Мій обожнюваний хаос, Наталка!

Через тиждень я стояв на вулиці й чекав на автобус із вели-

кою чорною вісімкою на лобовому склі. За десять хвилин він

109

проїхав повз мене, повністю заповнений людьми. Я не спілку-

юся з людьми, мені нецікаво. Я не відвідую жодних світських

заходів, крім однієї презентації моєї нової книжки на рік. Я не

їжджу громадським транспортом. Я не ходжу гуляти – чистим

повітрям від четвертої до шостої ранку дихаю крізь відчинене

вікно. Двічі на день я сімдесят п’ять разів відтискаюся від під-

логи і стільки ж разів присідаю. Цього достатньо, аби бути в

формі навіть при такій, як в мене – сидячій – роботі. Але вже

через кілометр я почав відчувати, що задихаюся. Я дуже давно

не бігав, тим паче сторчголов не рвався за автобусом. Пробіг-

ти довелося аж до наступної зупинки, а це майже два кіломе-

три високим темпом. До салону я увірвався захеканий, мокрий

і розчервонілий; Наталка сиділа збоку і дивилася на мене свої-

ми великими очима кольору стиглого меду. Солодкого меду.

Нашу зустріч не можна назвати несподіваною. Я чекав На-

талку. Думав про неї щодня. Згадував. Вона була єдиним ост-

рівцем хаосу у моєму впорядкованому житті. Я ніколи нічого

так не жадав, як цього хаосу. В автобусі ми почали говорити

так, ніби бачилися щойно вчора. Вона везла свого сина на що-

тижневе заняття з теквандо. Вона живе в цьому місті вже три

роки, у неї є чоловік і син.

Вона приходить до мене у п’ятницю ввечері. Раз на тиждень.

У суботу я нічого не пишу, я не спроможний скласти свої дум-

ки до купи. Тому я пораюся по господарству, прибираю, п’ю

більше, ніж зазвичай, мию вікна, поливаю квіти, прибираю

вдома, так ніби хаос, який опановує мою душу, можна прибра-

ти і впорядкувати таким чином. Спокій повертається до мене

тільки в неділю. Цілий тиждень я наполегливо й самовіддано

працюю, бо знаю, що в кінці на мене чекає винагорода. Вона

приходить до мене у п’ятницю ввечері.

Я вважаю, що моє життя вдалося. Я роблю те, що люблю, в

мене є все, чого я хочу, а раз на тиждень я почуваюся щасли-

вим. Можливо, все це колись зміниться, і моє життя перетво-

риться з порядку у хаос. Я не знаю як було би краще, натомість

дякую за те, що маю зараз. Усе буде, як буде. Може так статися,

що чиєсь спостережливе око і мене колись вихопить із натов-

пу, вигадає для мого життя нову історію, якийсь інший шлях,

як я це роблю із людьми, котрих бачу за своїм вікном. Якщо

так станеться, то я хочу, аби в цій моїй новій історії здійснила-

ся моя мрія. Хай одного разу вона завагітніє від мене.

Сьогодні п’ятниця. Вечоріє. Я пишу ці рядки і докурюю си-

гарету. За моїм вікном проносяться автомобілі, снують пере-

хожі, вулиця живе своїм життям. І зараз я з неймовірним за-

доволенням поставлю крапку – аби встигнути відкоркувати

пляшку вина і запалити свічки за мить до того, як у двері по-

дзвонить Наталка.

Листопад, 2011

111

ЗМІСТ

HOW I SPENT MY SUMMER • • • • • • • • ••••••••••••• • • • • • • • • •