Андрій Степанович Любка - Кілер. Збірка історій

все тут, – простягнув я до неї згорток дозволів і на-

кладних на товар, який ми привезли з Африки.

– Зайдіть за ними після шостої, я все перекладу і підпишу в

портовій адміністрації. Довго ви стояти в нас будете?

– Думаю, завтра-післязавтра вирушимо. Як тільки заванта-

жимо мідь і поповнимо запаси харчів.

– Добре, зайдіть після шостої, все буде готово, – і двері за

нею зачинилися.

У мене було майже п’ять вільних годин. У Вальпараїсо, як

і загалом у Чилі, я був уперше, тож подався до міста, щоб по-

обідати і роздивитися довкола. Еспанці залишили в ньому

дух старої Європи, своє бачення містобудування. Мій погляд

ковзав шпилястими вершинами гір, з яких до океану посту-

пово сповзало місто. Кожна нова лінія будинків розташову-

валася на щабель нижче, Вальпараїсо в гірському котловані

нагадувало велетенську арену. Покручені вулички, вимощені

бруківкою, білі кам’яниці і хрести на старих церквах, весь цей

антураж справляв враження південного європейського міста,

от тільки музика, запахи, чорні від сонця й їдкого вітру об-

личчя місцевих мешканців, їхній дивакуватий одяг, вуса й зо-

лоті зуби, великі, спрацьовані руки виказували тут Латинську

Америку. Вузька смуга землі від морського узбережжя до гір

вся була заселена й забудована, місто було довгим, як пісня,

й закрученим, як танець. Пообідав я в недорогій забігайлівці

неподалік університету. Давали м’ясо під гострим соусом і рис

з овочами. Пити я замовив коньяк.

Я п’ю бренді зазвичай між одинадцятою й дванадцятою.

Саме в цей час я вмикаю телефон у квартирі, це мій основний

канал зв’язку зі світом. Мій літературний агент дзвонить пе-

реважно перед обідом, розпитує мене про роботу, розповідає

новини й переповідає рецензії на мої книжки. Цього цілком

достатньо. Як я вже казав, я прокидаюся о четвертій. Потім

я пишу аж до пів на одинадцяту, виписую всю свою дрімоту,

тільки після цього йду в душ і готую обід. За цей час вдається

104

написати цілий розділ. Після обіду я читаю книжки, літера-

турні журнали й слухаю музику, тільки ввечері знову сідаю до

комп’ютера, пишучи ще дві-три сторінки. Бренді й дзеленчан-

ня телефону перезавантажують мою голову, вибивають із ду-

мок поведінку й слова персонажів, повертають до реальності.

Спати я лягаю о десятій вечора, після сорокахвилинної джазо-

вої програми на радіо. Готую собі й прибираю сам.

У Вальпараїсо тоді я робив те саме: пив коньяк і спостері-

гав за вуличним життям, час від часу вслухаючись у музику

на місцевій радіохвилі. Перед шостою я розрахувався з огряд-

ною офіціанткою і пішов у бік порту, щоб забрати корабельні

документи. Чесно кажучи, мені було трохи не по собі перед

зустріччю з цією українською дівчинкою, яку невідома течія

донесла аж у Чилі.

Коли я зайшов, вона сиділа, схилившись над документами.

Підвела на мене погляд і, здається, ледь усміхнулася кутиками

уст. У кабінеті більше нікого не було. Через запилену шибку

світило червоне сонце.

– Сідайте, я майже закінчила. Доведеться ще кілька хвилин

почекати, – сказала вона й показала очима на стілець під вели-

кою картою Тихого океану, густо помережаного накресленими

різнокольоровими фломастерами торговими маршрутами.

Я сів і почав ніяково розглядати приміщення. Типова кон-

торська установа, яка надає всі послуги – від перекладу й нота-

ріального завірення до захисту у суді. Стоси запилюжених па-

пок були акуратно складені на підлозі й шафах, на невеликому

столику у кутку були накидані свіжі газети, стояв електрич-

ний чайник і чашки. Велика лампа без люстри звисала зі стелі,

на кожному столі стояв телефон і канцелярське приладдя, на

деяких столах у дешевих рамках стояли фотографії, вочевидь,

сімей працівників. На північній стіні висів хрест і кілька ікон.

Нічого особливого.

– А ви давно тут працюєте? Тобто, ви давно вже в Чилі?

– через якийсь час до мене повернулася сміливість і дар мови.

– Уже шостий рік. Мій батько греко-католицький священик

в Аргентині, а я закінчила університет і подалася сюди працю-

105

вати, бо українців тут мало, а роботи для них – багато. Власне

у цій конторі я працюю вже півтора року, перекладач і поміч-

ник нотаріуса. А ви звідки?

– З Ужгорода.

– О, ніколи там не була. А що, хіба в Ужгороді є море, що

там є моряки? – раптом голосно засміялася вона.

– Ні, там я виростав у будинку для сиріт, а коли виріс, по-

дався до Одеси, мене завжди вабило море.

– Ой, вибачте за мою некоректність, я не знала.. Ось і папе-

ри, все готово. Можете забирати, – вона підвелася з-за столу,

простягнула мені документи й почала збирати свої речі в су-

мочку.

– А ви вже додому зараз? Може, прогуляємося, я вперше у

цьому місті, ще нічого й не бачив.. – запитав я її зовсім без пи-

тальної інтонації, радше прохаючи, ніж цікавлячись. – І – зо-

всім з голови вилетіло – а як вас звати?

– Наталія, – сказала вона і за хвильку виправилася: – На-

талка. Що ж, можете мене провести до центру, я там мешкаю,

звідси хвилин двадцять ходу. Ну що ж ви вклякли, ходімо! Так

а ви представитися не хочете?

– А я хіба ще ні? Вибачте, Андрій,