Христина Лукащук - Курва

Мені стало моторошно. Чи то від попередніх спогадів, що шлейфом стелилися позад мене, чи від квиління в слухавку майже дитячого голосу.

– Я вас слухаю, говоріть, – стримуючи трем.

Невже так холодно?

– Чи можна Ростика? – обережно і ледве чутно.

Ще мить – і пропаде. Розтане, мов туман, марево, страшний сон.

– Ні, його нема. Він на роботі.

– Там його також нема. Я телефонувала…

– Тоді, на жаль, нічим допомогти не можу. Телефонуйте йому на мобільний або… сюди… пізніше.

Вона телефонувала? Оце так новина. Навіть я не знаю номера його робочого телефону.

– Мобільний поза зоною. А до вас таки зателефоную. Він мені дуже потрібний.

– Дуже? – перепитала я механічно.

– Так, дуже-дуже.

І поклала слухавку.

Я місця собі не знаходила. Хто вона? Невже дружина? Не може бути. Адже я знаю Ростика уже понад десять років. Бодай колись, але він би проговорився. Знала, що не слід надумувати, знала, що нема гіршого ворога, ніж сам собі, а все-таки не могла спинити політ своєї фантазії. Досвід підкидав хмиз у вогонь, тож коли Ростик вернувся додому, на нього посипався град запитань, звинувачень, жалів.

– Можеш тепер про все розповісти послідовно і спокійно?

– Можу. – Хоч по правді не могла.

– Розповідай.

Розповіла.

– Ти впевнена?

– У чому?

У тому, що цей юний голос мені не наснився? Що дівчині чи жінці з протилежного боку слухавки дуже-дуже був потрібен мій Ростик?

– Не знаю…

– Впевнена.

Наш діалог перервало деренчання телефону.

Ростик сам узяв слухавку.

– Алло.

Мені не було чутно, що йому відповіли.

– Ти? Я ж просив не телефонувати. Ти впевнена?

Знову мені не було чути, чи вона впевнена, але, мабуть, таки так, бо за мить він сказав, щоб вона без нього нічого не робила, він приїде і про все подбає. Мені тільки впало у вічі, як Ростик зблід, як опустилися його плечі.

– Хто вона?

– Колишня дівчина.

– Але ж ти казав, що в тебе немає дівчини.

– Тому й кажу, що колишня.

Я бачила, що краще його не діймати.

– Вечеряти будеш?

– Ні. Мені треба їхати.

– Як то? Отак серед ночі?

– Так.

– Невже це щось змінить?

– Не думаю.

– То навіщо їхати?

Він глянув на мене очима, повними любові, жалю, вибачень і ще чогось, що я досі не знала.

– Я думав, мені вдалось…

– Про що ти?

– Та я так, ні про що. Не чекай мене… сьогодні.

– Я… я можу тобі допомогти?

– Ні. Ти й так допомогла більше, ніж можеш собі уявити.

Він рвучко підвівся з крісла, на якому сидів, і пішов-побіг до спальні. Замкнув за собою двері, чого не робив із часу нашого спільного життя. Вийшов свіжо поголеним, в іншому одязі.

З помешкання пішов, так і не замкнувши за собою дверей.

До ранку я місця собі не могла знайти, а як зійшло сонце, стало ще гірше. Цілий день я ламала голову над учорашньою подією і тим зловісним дзвінком. Що сталося з тією дівчиною? Чому він так зблід?

Додому пішла, тільки-но минула шоста. Купила сякі-такі продукти, аби нашвидкуруч приготувати вечерю. Та передусім заходилася наводити лад у хаті. Коли взяла до рук штани, які ще вчора були на ньому, то з кишень випала ціла купа папірців. Я одразу й не звернула уваги, бо вони були схожі на чеки, які вибивають у супермаркетах, але щось змусило мене зупинитися. Вирівнявши на долоні один із них, я вжахнулася – 35 тисяч гривень. Де видають такі чеки? Казино… 46 тисяч, 37, 28, 52. Це гроші, які він програв за останні півтора місяці… Невже можна бути такою сліпою?

Ростик не прийшов. Ні цього дня, ні наступного. Я продовжувала його чекати. Хоч би для того, аби подивитися йому в обличчя. Невже він брехав? Невже обманювали його очі?

Минуло два тижні, як задзвенів телефон. Уперше після того, як він пішов із дому.

– Марто, ти?

Він… Він! Він!

– Та я ж. А хто ще?

– Не знаю.

– Ти прийдеш?

Нащо я його про це питаю? Ще подумає, що дорікаю. Треба було сказати, що скучила… Правду.

– Ні. Не прийду, Марто.

– Сьогодні не прийдеш?

– Ніколи не прийду.

– Що ти таке верзеш? Що ти… Ти що?…

– Ні, Мартухо, я не п’яний. Я… одружуюсь…

– Так ми… ми… разом… одружуємося…

Не те. У мить, найкоротшу на світі мить відчула, що помилилася, що знову сказала… чуже… не те. І як доказ моєї правоти – його слова… Посмикані, пошматовані, зболені…

– Ні, кохана… Не з тобою… пробач… пробач, якщо зможеш…

Він ковтав сльози. Великі і якісь неймовірно гіркі. Я чула, як на тому боці він давиться тими слізьми… Заважкими, завеликими як на одну людину… І мене, мене не було коло нього…

– Але… як?

– Вона вагітна…

– Колишня дівчина?

– Так. Ти зумієш пробачити, Марто?

Я не могла вичавити й півслова. Хотіла. Ой як хотіла… та не могла. Обламалося щось. Розлетілося. На друзки. Дрібненькі. Криваві. Колючі.

– Що мені робити?

– Залишайся в помешканні, скільки хочеш. У шухляді коло ліжка є гроші. Бери… бери всі…

– Мені не потрібно ні твого помешкання, ні твоїх грошей… Мені потрібен ти…

– Знаю, кохана, знаю. За це тебе й шанував. А цій потрібно те, що я маю…

– То віддай.

– Намагався.

– Не дзвони мені більше.

Знову не ті слова. Знову чужі. Наче з чужих вуст. Потрібно було кричати, волати, благати, аби вернувся, аби не руйнував мого й свого життя, бо ми ж… любилися.

– Марто…

Я поклала слухавку.

Що тепер?

До ранку збирала свої речі. Спакувавши останню торбу, викликала таксі. Поверталася додому. Наче звідки? З довгого відрядження, де був невдалий роман? З курорту, на якому залишила порожній флірт? Чи з фронту, де поховала свою любов…

Місяць я його не чула. Місяць ніхто мене не турбував. Я звикла до чорного. До того, що більше не всміхаюся, не ходжу в гості, не запрошую друзів. Мені потрібний час. Багато часу. Аби гоїв мої рани, які все ще кривавлять, але на які я навмисне не зважаю.

Дзенькоче телефон. Мушу підійти, бо мати віднедавна взяла собі за звичку час від часу надзвонювати мені й питати, як справи. Мені простіше відповісти, що все добре, ніж потім вислухати лекцію про те, як я занапащаю життя.

– Алло?

– Марто?

Чи довго його голос буде мене ранити, потрапляючи в самісіньке серце?

– Я ж просила, щоб не дзвонив…

– Я не можу без тебе… Я хочу, щоб ти вернулася…

– Ключі під вазоном.

– Знаю, я забрав. Бачив, ти