Христина Лукащук - Курва

кінця, бо вдруге витримати ці тортури не буде змоги. Він нічого не питав. Уголос. Тільки німий докір в очах і закривавлена частина моєї любові на руках – незамінна, зранена, безслівна.

Мовчки зібрав геть усі речі, якими користувався в моєму помешканні. Не від того, що були йому потрібними, – до останньої миті намагався мене не зранити, захистити.

– Ростик, ти де? – Я згадала, що в мене є друзі.

– На роботі, де ще мені бути, Марто? Що сталося, що ти про мене згадала?

– Нічого, – злукавила я. – Хочеться відпочити, згадати старі часи.

– Овва! Я не проти. Куди за тобою заїхати?

– До офісу.

– Ти що, тепер там живеш?

– Ні.

– Усе одно гаразд.

Я намагалася робити все, аби тільки не думати, чи правильно вчинила, чи зумію полюбити ще раз так віддано, зречено, солодко.

– Куди їдемо? – Ростик.

– До нічного клубу.

Я знала, що цього хлопця таким не здивуєш.

– Ще рано… – глянувши на годинника.

– Тоді вези, куди знаєш. – Моя бравада раптом скінчилася.

– Е-ей, ти чого? Зараз я тебе нагодую, і все стане на свої місця…

Молодий чоловік по-братському поплескав мене по коліні і завів мотор.

Після «Куполу» мені таки покращало. Весь час Ростик зацікавлено розглядав мене, наче ніколи й не бачив.

– Що, Ростику, шукаєш знайомі риси? Невже я так постаріла, що ти й упізнати мене не можеш?

– Тю, що ти таке кажеш! Яке «постаріла»? А-а-а-а, ти це так, аби я вихваляв твою вроду? Ні, Марто. Ти не змінилася ніскілечки, але щось все-таки відбулося. А от що саме – не доберу. Оце й намагаюсь зрозуміти. Якась ти стала…

– Яка?

– Не знаю. Чесно, не знаю.

– А коли будеш знати, скажеш?

– Угу.

– Чесно?

– Чесно-пречесно.

У нічному клубі «Софія» нікого не було. Чи то ми зарано, чи тут завжди так мало відвідувачів… Після третього коктейлю мене потягло танцювати. І не де-небудь, а коло жердини.

– Ростику, можна? – я, роблено солодким голосочком.

– Іди, тільки труби не зламай, – пожартував у відповідь.

Я знала, що, зателефонувавши до цього хлопця, зробила правильний вибір. Тільки він міг спокійно дивитися, як я розважаюсь, не осуджуючи і не встановлюючи своїх правил.

На імпровізовану сцену в центрі закладу вийшла в синіх потертих джинсах і білій блузці. Музика лунала спокійна, якраз для мене. Бармен за стійкою зосереджено протирав склянки і жодної уваги на мій вихід не звертав. У глибині залу якийсь чоловік курив цигарку і, здавалося, був поглинутий самоспогляданням.

Почала я кволо і невпевнено, уважно вивчаючи ситуацію, простір, покриття під ногами. Та вже скоро цілковито віддалася музиці, гойдаючись усім тілом навколо пілона. Танці були моєю стихією. Я вміла настільки розчинитися в них, що забувала, де я, з ким. Ростик про цю мою пристрасть знав, тому спокійно сидів за нашим столиком, гортав журнал і лиш іноді з-під брів поглядав у мій бік. Я була йому за це дуже вдячна.

Намагаючись рухами імітувати стриптизерок, у розпалі шалу я розщепила ґудзик на грудях так, аж звідти стало видно полум’яно-червоне мереживо бюстика. У момент, коли намагалася розщепити ґудзик на вузьких джинсах, не зауважила, що чоловік, який курив сигарети в темному кінці залу, підвівся і попрямував до мене.

– Пані Марто, у вас непогано виходить.

Я завмерла. Замовник, у якого ми закінчували кухню. Від сорому я мало не провалилася крізь землю. Мені перехотілося танцювати, хоча чоловік, проминувши мене (жердина стояла посеред залу, й іншого шляху в нього не було), спокійно попрямував до виходу.

– Давай забиратися звідси, – обережно попросила я, вже шкодуючи, що взагалі сюди потрапила.

– Та ж ми тільки-но зайшли… – розгублено. – За якусь годину-півтори тут завирує справжнісіньке життя, – пробував мене втішати.

– Пробач, але я передумала, – вперто стояла на своєму.

– То поїхали, коли так, – одразу погодився. – А ти, я бачу, клас не втратила. Непогано в тебе виходить.

– О-о-о, – я мало не застогнала. – Це саме щойно сказав отой чоловік, котрий сидів у кутку зали.

– То й що! Хай каже! Він що, тебе знає?

– Так. Він мій замовник. Що він тепер про мене подумає? Що я якась курва?

Ростик чесно намагався приховати посмішку.

– Не переймайся тим. Чоловіки… чоловіки більш зважені за жінок. Ось побачиш, при зустрічі він вдасть, що геть нічого не було…

– А що було? – я, задиристо, бо терпіти не можу, як мене хтось починає жаліти чи виправдовувати.

– Гаразд, гаразд. Нічого не було. Куди їдемо для продовження свята?

– До тебе.

У хлопця стрілами злетіли брови від здивування, але більше нічим себе не виказав.

– До мене, то й до мене. Але перед тим заскочимо до магазину, бо в холодильнику – як у справжнього холостяка – порожньо.

– Зайдемо біля дому, – запропонувала я перше, що спало на язик, бо ніяк не могла отямитися від того, що сама щойно сказала. Чому до нього? Та хай. Він не проти, а додому все одно не хочеться. Може, подумати над тим, чи не здати своє помешкання у найм, а самій поселитися в чуже? З чужими спогадами? Е, ні. Хай уже краще свої.

Я засинала в обіймах Ростика. У його квартирі, у його ліжку.

– Ти стала… геть рідна…

– Про що ти?

– Я обіцяв тобі сказати, коли розберуся.

– А-а-а… – усе, на що мене вистачило в ту мить.

Я вдячно поцілувала клаптик оголеного тіла, що був найближчим до моїх вуст, і заснула. Уперше за довгий час, відколи покинула Олега.

З Ростиком усе складалося чудово. Нарешті ми собі рівні. Ні в кого ні перед ким жодних зобов’язань. Жодних ховань-переховувань, шифрувань, уникань знайомих та незнайомих облич. Від такого усвідомлення ми зробилися мов діти. Багато бігали, їздили, голосно сміялися. Ніяк не могли второпати, чому досі не були разом.

Ростик займався програмуванням – радше для задоволення, ніж для грошей. У цього хлопця заможні батьки, і він змалку міг робити те, що заманеться, або не робити нічого. У нього була власна квартира в центрі міста і заміський будиночок, до якого він навідувався вряди-годи, та й то тільки з друзями, аби щось відзначити. Принаймні так стверджував. Я там ніколи не була. Бо разом із чоловіками, що бували в будиночку, жінок не запрошували. Такі собі хлопчачі посиденьки.

Нас інакше як пару, яка от-от готова побратися, не сприймали. І все було б гаразд, та через кілька місяців нашого співжиття в його помешканні (до свого я з тієї ночі, коли вернулися із «Софії», більше не заходила) пролунав дзвінок.

– Алло, алло… – розгублений