Христина Лукащук - Курва

Було трохи тіснувато. Я б охоче постояла, очікуючи своєї черги, але увага та турбота незнайомої жінки не дозволяли зійти з місця. Я ще раз подякувала, намагаючись розвернутися і якомога уважніше розглянути добродійку. На жаль, у моєму теперішньому положенні – надійно затиснута з обох боків такими ж відвідувачками, як сама, – це було неможливо. Я тільки встигла зауважити, що жінка трохи старша за мене і надзвичайно вродлива.

Усе, що могла розглядати без перешкод, – це були її руки та коліна. Дуже делікатні, з тонкими пальцями, доглянуті руки і гострі, майже як у підлітка, коліна. Жінка час від часу поправляла краї спідниці. Але робила це не із сорому чи хвилювання, а радше намагаючись згаяти час. Я ж сиділа, затиснувши свої долоні між ногами, наче боялася, що, вирвавшись на волю, кудись втечуть.

Незчулася, як мою сусідку зліва покликали до кабінету. Одразу стало вільніше, і я, скориставшись моментом, відсунулася від незнайомки. Ми мовчки стежили, як важко піднімалася і незграбно, переступаючи з ноги на ногу, наша сусідка прямувала до дверей, усміхаючись при цьому на весь рот.

– Яка вона молода, – вголос промовила моя добродійка.

Я не зуміла достеменно вловити, які ж саме нотки переважали в її голосі, бо мені наче вчувся якийсь сум у тих словах.

– Так, вона й справді дуже молода, – докинула я. – У такому віці вони безстрашні, сповнені оптимізму і юнацького завзяття.

– Ви маєте рацію. Це нам із вами сидіти отут не так весело, – жінка сторожко глянула в мій бік.

Тепер я без перешкод могла її оглянути. Так, справді красива. Білява, коротка стрижка. Коштовні сережки у вухах. Досконалий макіяж. Одягнута з неабияким смаком і в речі, яких не купиш у рідному місті. Не знаю чому, але вона мені все більше й більше подобалася. Можливо, через те, що отак запросто наважилася зі мною заговорити, а можливо, ще чомусь, що в цю мить не вдається розпізнати.

– Ви знаєте цю лікарку, Тамару Петрівну? – спитала я, аби підтримати розмову.

Мені захотілося, аби моя сусідка знову заговорила. Після кожного слова вона усміхалася, наче тим словом милувалася. Розмовляла неспішно та мовби в якійсь задумі.

– Так, звичайно. Це моя добра приятелька. Вона прекрасна людина і чудовий спеціаліст. А ви вперше до неї?

Блакитні очі світилися сріблистими переливами, випромінюючи впевненість і турботу.

– Вперше. Мені подруга порадила.

– Це чудова порада. Скажіть, а у вас є діти?

Я розгубилася від такого прямого запитання, на яке може бути тільки однозначна відповідь. Мабуть, зашарілася, намагалася сховати погляд і знову натрапила на її руки. На безіменному пальці в жінки красувалася обручка. Заміжня…

– Ні, нема. Та й я незаміжня, – наче виправдовувалася.

– То й що, що незаміжня? Ось я заміжня, а дітей все одно у нас немає. Спочатку видавалось, що є досить часу попереду, а згодом виявилося, що завагітніти мені не так просто. Куди я тільки не зверталась, до кого не їздила – усе марно. Так от і з Тамарою познайомилась. Вона взялася довести діло до кінця.

– І що? – я не втрималася, бо так багато віри та безмежного бажання народити було в словах жінки.

Вона всміхнулася. До себе. До мене. Ще до когось невидимого.

– Не знаю. Ось прийшла довідатись.

Жінка світилася дивним сяйвом, неважко було здогадатися, що справи в неї чудові.

– Це ж гарно. Напевне, у вас усе вдасться. – Мені захотілося сказати їй щось приємне.

– Напевне, – сусідка знову всміхнулася. Тепер тільки до когось невидимого. – У нього є інша. А що, коли вона швидше йому народить?

Я похолола. Невже вона про мене? Це ж не кіно. Це ж життя. Тут такого не буває. Тут усе значно простіше. Ніхто нікого не знає, не зустрічає… У роті все-таки пересохло – наче про всяк випадок. Ні, ні. Такого не може бути. Я мало не затрусила головою, аби заперечити свої ж власні думки. Мені в одну мить так багато захотілося їй сказати, розповісти, поговорити… Та мене наче заціпило. У скронях пульсувала кров, думки наштовхувалися одна на одну і падали, ламали в собі здоровий глузд. Що втішного я – «та, що могла б швидше йому народити», – може сказати їй – «тій, яка могла б бути його дружиною»? Нічого. Я не сказала їй нічого, бо це було би блюзнірством із мого боку. Було б зрадою. Собі. Йому. Їй. Їм обом. Нам.

Вона дивилася на мене і, мабуть, чекала, що я скажу їй щось обнадійливе, щось, за що вона зможе зачепитися, як ото я недавно – за її голос.

– Ви любите його? – навіщось спитала я.

– Так. Дуже, – всміхнулася. – Особливо тепер, коли щастя так близько. Ой, пробачте, що я змушую вас слухати про мої проблеми. Я заплуталась. Я потребую виговоритись, потребую поради. Ще раз пробачте. Я так захопилася собою, що не спитала, а що ж у вас.

– Нічого особливого. Нічого особливого.

Уже нічого особливого.

Я просвітліла. Я прийняла рішення. Кілька. Не говорити йому нічого. Не народжувати від нього і піти від нього.

– Справді? – у її голосі недовіра.

– Так, справді. Щиро вам за це дякую.

Я взяла її долоню у свої і затрясла нею. Жінка з подивом спостерігала за тим, що відбувається, проте руки не відняла.

– А знаєте що? Їдьмо з нами до Таїланду…

– Ого, – вирвалося в мене.

– Не лякайтесь. Це зовсім не так дорого, як може видатися на перший погляд. Тамара радить поїхати туди на семінар та медитацію. Ми зібралися з нею вдвох. То що?

– Мені важко так відразу відповісти, але пропозиція виглядає привабливою, а основне – дуже вчасною. А як називається семінар?

– «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».

– Звучить переконливо…

– Світланко, заходь, – із дверей кабінету визирнула жінка в білому халаті.

– Вже йду, Тамаро Петрівно, вже йду…

Жінка не поспішаючи підвелася, розправила спідницю обома руками, поправила хусточку на шиї і тільки після цього рушила до лікарки, яка все ще продовжувала стояти у дверях.

– То вважайте, що ми домовились, згода? Усе решту вам розповість Тамара. Я її про це попрошу, – промовила на прощання.

На знак згоди я закивала головою.

До поїздки залишалося п’ять місяців. Було достатньо часу, аби розставити всі крапки над «і» та позалагоджувати деякі виробничі питання.

Знову біль. Знову туга за людиною, з якою ділила своє життя. Аби не збожеволіти, ставала наче осторонь і мовчки, стиха схлипуючи, спостерігала, як власними руками відриваю від себе його любов. Боліло, пекло, кровило. Знала, що мушу довести все до