Христина Лукащук - Курва

мені робити, і, зрештою, це все, на що я насправді здатна. Ось з’являються перші волосинки. Олег завмирає наді мною з дурнувато-щасливою усмішкою, наче побачив кульбабу під снігом. Нахиляється. Заплющує очі і тулиться до того крайчика світлішої, бо не засмаглої плоті. Тулиться однією щокою, тоді іншою. Треться носом. Ластиться, мов кіт.

Хапає устами трусики і трепетно, мов зриває з квітки пелюстки, оголює моє єство. Довго споглядає, наче досі такого дива не бачив, наче узрів щось заборонене чи щось, чого – знав напевно – не існує. Далі торкає пальцями, знову самими пучками. Обережно, наче боїться, що те, щось йому невідоме, може ожити завчасу, розгортає свою таємницю. Знову спиняється. Розглядає свої пальці. Вологу на них. Попри страх і невідомість, такий повільний процес таки збуджує. Дивиться так прискіпливо, наче намагається там побачити своє відображення. Підносить до носа. Вдихає. Глибоко і багато. Витісняючи все, що було досі в його легенях, у його свідомості. Далі другу руку. Знову вдихає. Голосно і вдоволено видихає. Підносить руку до уст. Злизує. Вологу і своє відображення. Я щільніше змикаю повіки, він усміхається. Я відчуваю це всім тілом.

Завмирає межи моїх ніг і продовжує пестити. Я більше не розплющую очей, але кожної миті готова схопитися і тікати або ввігнати його в себе одним вправним порухом стегон. Я бачу: він давно готовий до цього. Олег бере мою праву ногу. Пестить. Гріє у своїх долонях. Хай. Ще одна нога – і все закінчиться. Це все недовго… що це? Він намагається щось натягти мені на стопу. Не витримую і розплющую очі. Але обережно, тихцем, щоб його не сполохати. Не знаю його таким, тож хай краще закінчить, що почав. Білі підколінки.[19] Так, достоту такі, які носила в молодших класах школи. Але де він їх узяв? Звідки вони в нього? Ще й мій розмір… Чоловік дбайливо розгладжує складочки і замилувано вирівнює візерунки, аби йшли так, як треба.

– Де ти їх узяв? – не витримую.

– Приніс. Вони пасують до твоїх косичок. – Ані натяку на ніяковість.

Кохалися ми довго і пристрасно, розчиняючись одне в одному, як шматки льоду в п’янкому трунку. Він зумів мене розчинити геть усю, без залишку. Я втратила відчуття себе самої. Я вже не була впевнена, де закінчуюсь я і де починається він. Голова паморочилася, здавалося – непритомнію. Ми не могли насититися одне одним, не могли спинитися, не могли відірватися. Ми дарували одне одному ту чуттєвість, ту глибину, про існування яких навіть не здогадувалися. Тоді збагнула одне: чоловік і жінка кохаються, щоб солодкий шал виштовхав їх туди, де еротизм, доведений до апогею, дозволяє перейти в інший, паралельний світ, у якому зникає боротьба і де чоловік та жінка знаходять повне порозуміння…

Уже майже півтора тижні, як у мене затримка. Один рік і сім місяців ми з Олегом разом, і жодного разу не виникало збоїв у циклах. Ми навіть перестали цьому аспекту приділяти достатньо уваги. Даремно. Я боюся в це повірити сама, отже, боюся сказати йому. У моєму становищі вагітніти – недозволена розкіш. Адже в нас усе на цілковитій довірі. Чоловік мені вірить, вірить у те, що не поставлю його перед фактом, перед вибором: або я з дитиною, або дружина. Та й не для мене це. Нечесно. Це не мій метод. Я все життя буду думати, що це він наді мною змилостивився, пожалів… Не таких стосунків прагну…

– Ірусь, привіт.

– О, Марто, ти? Привіт, привіт. Давно не чула, – тішиться. По-справжньому.

– Так, я. Як напевне знати, чи ти вагітна, чи ні? – переходжу просто до справи.

Зараз я в такому стані, що ні слухати когось, ні, тим паче, розмовляти не можу. Голос тремтить, руки тремтять…

– Сходи до лікаря, – щиро.

– А тести?

– Ти ж хочеш напевно?

– Так.

– Тоді до лікаря.

– Порадиш?

– Звичайно. Пиши телефон…

На прийом до лікаря, вірніше, лікарки Тамари Петрівни збиралася, мов на побачення. Вимивалася так, наче прагла змити із себе всі сумніви. Старанно виголила ноги, в паху. Сама не знаю навіщо. Нові трусики, нові колготи. Прискіпливо дібрала одяг. Парфуми. Готова. Спинилася перед дзеркалом. Не впізнала сама себе. Синці під очима, сині безкровні уста. Дивуюся, як легко людина може сама себе загнати в кут, змінити до невпізнання. Торкаюся сухої і враз посірілої шкіри пальцями. Вони холодні і вологі. Силуюсь посміхнутися. Не вдається.

Іду пішки. Лікарня трохи далеко, але я матиму час подумати. Навіть не так: не подумати (вже кілька діб нічого іншого не роблю, тільки думаю), а все-таки прийняти рішення. Хоч якесь. Хоч би чи казати йому, чи ні? Адже він – рівноправний учасник подій. На ньому така ж частка відповідальності, як і на мені. Те, що мені нізащо не хочеться його засмучувати, не дає права замовчувати правду. Але ж яку правду? Я й сама тої правди не знаю. Єдине, що знаю, – це те, що якщо все-таки лікарка підтвердить вагітність, то це мене вб’є. Ні, не фізично. Я здорова, добре почуваюся і нічого мені не буде. Але такий діагноз поверне мене на тверду землю, якої ось уже майже два роки під собою не чую. Змусить-таки побачити невидиму дружину й озвучити змовчуване – він ніколи не покличе мене заміж…

Заміж… заміж… заміж…

Великі скляні двері ще радянського періоду, коли грошей за опалення не рахували і, що таке економити, ні сном ні духом не відали. Лікарня. Невже так швидко, а я… я ще не прийняла жодного рішення… Бетонні сходи… Другий, третій поверх. Для мене потрапити сюди – це майже як, захлинувшись, іти на дно. Поволі в голові зринає те, що так відчайдушно ховала подалі від людських та своїх очей. Стає настирливо великим, гепає у скронях. Кілька лавок з обдертим дерматином темно-вишневого кольору щільно заповнено жінками різного віку. Вони, мов змерзлі горобці, занурившись кожна у свої думки, боязко туляться одна до одної.

Дивна, майже нереальна тиша. Так, наче хто навмисно вимкнув звук. Розглядаюся. Обережно, аби нікого не наполохати, поволеньки обмацую поглядом усе, що є навколо, аби віднайти хоч якусь опору. Мені страшно. Мені ніяково. Мені… Я…

– Прошу, присядьте, – приємний голос.

Начебто звертається до мене, але поки я вийшла зі своєї задуми та перестала розгублено обмацувати все навколо, він зник. Мені важко було визначити, кому він належить.

– Прошу сюди, – знову той самий голос.

Проте цього разу його власниця активно жестикулювала рукою, вказуючи на вільний шматок темно-вишневого простору.

– Дякую, – видихнула я,